Ростистав Самбук - Бронзовий чорт

Майор зробив одне широке коло й нічого не примітив. Друге, третє… Нарешті його наполегливість дала наслідки: слід чітко проглядав у низині, порослій мохом, – вологий грунт осів під кроками людини, взутої в чоботи, це майор знав тепер абсолютно точно, йшла людина у важких чоботях. Йшла з лісу до дороги, бо метрів за триста тягнувся путівець до великого села Жашковичі. А з Жашковичів рукою подати до шосе на Маневичі.

Раптом Бобрьонок аж свиснув од несподіванки і опустився коліньми просто на вологий мох, забувши, що може забруднити майже зовсім нове галіфе.

Правий слід відбився чіткіше, був глибший за лівий мало не на сантиметр, а це означало: людина, що вийшла з лісу на Жашківський путівець, накульгує.

Отже, чоловік ставав на ліву ногу обережно, переносячи всю вагу тіла на праву. А з цього випливало…

Майор відчув, як запашіли в нього щоки. Так, з цього випливало, що людина поранила або вивихнула ліву ногу: невдало спустилася, парашут запутався в дубовому гілляччі, мусила обрізати стропи й впала.

Могло ж таке статися? Звичайно, могло.

Отже, треба шукати людину, що накульгує на ліву ногу, а це значно спрощує їхнє завдання.

До одинадцятої лишалася ще майже година, Бобрьонок дійшов до путівця і, визначивши, що чоловік, котрий накульгував, попрямував до Жашковичів, повернув назад. Напевно, диверсант ще до виходу на путівець заховав парашут і, може, пощастить знайти його.

Цілу годину майор нишпорив по кущах, обстежуючи найпотаємніші лісові куточки, однак сьогодні фортуна вже, невно, відвернулася від нього.

Бобрьонок запізнився до умовленого місця на п'ять хвилин, Толкунов уже чекав – сидів на краю дороги й дивився осудливо: звик до точності й навіть п'ятихвилинне запізнення вважав нехлюйством.

Не звернувши уваги на докірливий погляд Толкунова, Бобрьонок запитав:

– Ну що?

– Нічого, – похмуро відповів капітан. – Я обшукав всі байраки, всі гущавини, – вдарив ребром долоні по коліну, – й нічого. Закляття якесь!

Майор примостився поруч, дістав із сумки бинт. Ще раз цонюхав його й передав Толкунову.

– Де? – одразу збагнув той.

– Метрів за триста від дуба. Перев'язував ногу.

– Чому саме ногу?

Бобрьонок розповів про свої спостереження, і обличчя в капітана посвітлішало.

– До Жашковичів? – запитав.

– Куди ж іще?

– Треба попитати в людей, можливо, хтось бачив кульгавого. – Толкунов підвівся легко, немов відпочивав не кілька хвилин, а принаймні годину.

Майор витримав паузу, потягнувся, лише потому обтрусив пісок з галіфе, й вони рушили до села.

Бобрьонок уважно вдивлявся в путівець, намагаючись побачити знайомі сліди, але так і не знайшов. Лише недавно до Жашковичів проїхали вози з сіном, ошмаття його лежали край путівця – можливо, хтось підвіз кульгавого, треба дізнатися в селі…

Майор поділився своїми роздумами з Толкуновим, і капітан на знак згоди нахилив голову.

Село з'явилося несподівано, перша хата стояла, здається, посеред самісінького лісу, і лише за нею дерева були викорчувані й росла різна городина. Вкрита ґонтом, складена із старих потемнілих стовбурів, хата здавалася меншою, ніж була насправді, вона вразила Бобрьонка якоюсь тужливістю, немов сумувала за кимось чи з кимось; певно, таке враження складалося з-за якоїсь її занедбаності: ґанок похилився, ґонт на даху залшнавів, хвіртка – перехнябилася і весь час грюкала од вітру.

Можливо, коли б біля такої занедбаної оселі росли яблуні чи квіти, вона видавалася б веселішою, однак між жердинами, що огороджували садибу з вулиці, й хатою лежав моріжок з рідким кротовинням і від хвіртки вела ледь помітна стежка.

На ґанку сиділа бабця в чорній хустці. Побачивши військових, заворушилася, і Бобрьонок, штовхнувши хвіртку, що висіла на одній завісі, зайшов на подвір'я.

Привітався, але бабця не відповіла, тільки приставила долоню до вуха, й майор збагнув, що стара погано чує, якщо не зовсім глуха. Він сів на лавку навпроти бабці й запитав, чи не бачила військових, котрі вранці мусили Дістатися до Жашковичів і чекати тут на них з капітаном. Стара похитала головою, Бобрьонок зрозумів, що вона нікого не бачила й хотів запитати, де сільрада, але бабця ще похитала головою і пояснила зовсім виразно:

– Не чую я, синочку, поклич дочку, вона в хаті… А якщо молока хочете, то нема, бо нема й корови.

Майор зайшов до хати, в сінях стояла бочка й висіло на мотузку якесь вереття, пахло застояним житлом: борщем і торішньою капустою чи огірками.