Ростистав Самбук - Бронзовий чорт

– Але ж, прошу пана, я давно не бував у Квасові. У тих лісах. А щодня все міняється…

– Ліси, – безжурно засміявся Сорока, – ліси всюди однакові, друже, й лісові села схожі, а явка в Квасові надійна. Колишній мірошник з Волі-Висоцької, може, ви й знали його? Петро Семенюк, файна людина, в неї – як у Христа за пазухою.

– Гарна пазуха, знаю я Семенюка, – пробуркотів Муха. – В труні б його бачити, вашого мірошника. Глитай клятий, зайвого кусня хліба не допросишся.

– І це кажете ви, друже сотнику, – докірливо мовив Сорока. – Адже маєте величезний вплив на мірошника, кулі кожен боїться, а чого-чого, куль нам поки що вистачає.

– Вистачає, – згодився Муха. – То коли виступати?

– На світанку завтра й виступайте, – наказав Сорока. – До двадцятого встигнете, друже сотнику, відберіть стрільців і відпочивайте, бо шлях не такий вже легкий. – Курінний спритно підвівся, та, згадавши про радикуліт, схопився за поперек. – І де ж ваша дівка, вуйку Максим? – гукнув. – Клята хвороба зовсім замучила мене. – Човгаючи підборами, попрямував до хати і, лише причинивши двері, випростався і злодійкувато роззирнувся.

Справді, де ж та Зоня? Настрій у Сороки відразу поліпшився, пан курінний розпростував груди й, здалося, став навіть вищий.

Сотник Муха відкликав Юрка до обори. Уважно огледівся. Та нікого поблизу не було, тільки дві вже видоєні корови ліниво жували накошену свіжу траву. «Муха притягнув до себе Юрка, дихнув самогонним перегаром так, що юнака аж занудило, запитав:

– Ти про гріпс казав комусь?

– Що ви, друже сотнику, це ж зрозуміло – таємниця.

– А якщо зрозуміло, мовчи. Нікому ні слова.

– Мусимо ж узяти десятьох.

– Моя справа.

– Так, ваша, – безжурно погодився Юрко.

– І от що, Гімназисте, – сотник знову дихнув на нього перегаром, – щоб твоя Катря…

Юрко перебив його рішуче:

– Мушу попрощатися.

– Скажеш, що йдеш до Рівного.

– Чого?

– Ніхто не мусить знати про Квасів. Юрко стенув плечима, але погодився:

– Слухаюсь.

– І взагалі менше язиком мели. Юрко зиркнув на сотника знущально.

– Гарно підвішений язик, друже сотнику, – запитав дошкульно, – знаєте, про що свідчить?

– Ну?

– Про світлу голову.

– Це в тебе світла голова?

– Може, ви змогли б розшифрувати гріпс?

– Теж мені розумник, розбалакався… – розсердився Муха, але махнув рукою і пішов з обори: з цим Гімназистом краще не зв'язуватися, всіх перебалакає.

Юрко перестрибнув через жердину й подався за хутір до стожарні. Свіже сіно сюди ще не звезли, стояла порожня і видавалася старою і зовсім забутою, легкий вітерець свистів у дірках, і погано прибита дошка весь час неголосно грюкала. Стожарня чомусь навіяла Юркові сум, може, тому, що доведеться прощатися з Катрусею – до вечора, правда, ще далеко, аж півдня, ціла вічність, коли поруч кохана дівчина. Та й у Квасові він, либонь, не затримається: якийсь тиждень – і знову сюди, на лісовий хутір, навколо якого так багато великих, вкритих веретою квітів, галявин.

Одразу за стожарнею тихо лебеніла вода. Юрко стрибнув стругу, мало не замочивши ноги, свиснув дроздом і одразу почув свист у відповідь.

Роззирнувся, та нікого не побачив, – подумав, що це справжній дрозд передразнює його, посвистів ще, але тепер дрозд мовчав, тільки якась птаха закугикала вдалині.

І раптом зозуля: «ку-ку…»

Гарно, коли серед вічного лісу кує зозуля – є в її одноманітному куванні неповторна мелодія, вчувається і сум, і радість від того, що є ліс, трави й сонце, що можна вільно літати в прозорому повітрі…

«Ку-ку..»

У такі хвилини можна обійняти весь світ.

Десь зовсім близько засвистів дрозд, і Юрко щасливо опустився на траву. Так подавала голос лише Катря – он вона, стоїть між березами, сама як берізка, висока й струнка, сміється, свистить дроздом, і цей свист разом з зозулиним куванням летить поміж берез і лип, поміж могутніх дубів – чудова й дивовижна лісова музика.

Хлопець простягнувся на траві горілиць, чекаючи, бачив тільки сине небо з рідкими хмаринами, й рожевий дзвіночок хилитався на його тлі. Нараз видалося, що він справді задзвонить, Юрко прислухався і, здається, почув дзвін – не грубе церковне бамкання, а мелодійний срібний квітковий передзвін, який лунає тільки на лісовій галявині в ясну погоду, – цей дзвін може почути лише справді щаслива людина.

А в тому, що він найщасливіший у світі, Юрко не сумнівався ні на мить.

Бо Катря вже біжить до нього, він чує її легкі кроки і, навіть заплющивши очі, бачить, як червона заплітка теліпається в косі.