Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Я засинав і просинався, здавалося, тільки для того, щоб відчути радість нового відкриття. Було зовсім дивно глянути на неї в цілковитій темряві і, не вимовляючи й звуку, не поворухнувши навіть губами, покликати: «Антосю», — й відчути, як вона відгукується всім тілом, відчути рух вій, їхнє шелестіння, і почути беззвучний відгук: «Що, що?» — і знову сказати: «Антосю, Антосю…» І поринути в короткий і чуткий сон.

Ми летіли крізь ніч, і уривки якихось сновидінь проносилися мимо, мов клапті хмар.

На світанку загавкав і застрибав від збудження Буркан. Я зразу ж кинувся до кулемета — це пробудження раптом злилося з учорашнім, мені здалося на мить, що я зараз почую поскрипування дротини, яка намацує зубці засува. Але, присунувшись до вікна, я побачив оглоблі, що стирчали над хисткою лісою, і впізнав білий чубок старої Лисухи. Сагайдачний постукав пужалном у ворота.

— Ну ось і наші перші гості,— сказав я Антоніні.— Будемо зустрічати.

Вона зникла в сінях, брязнула умивальником, переодягнулася за завіскою, зробила кілька гнучких і таємничих рухів, заколюючи волосся, і через кілька хвилин вийшла до Сагайдачного зовсім свіжа й гарна, немовби і не було ночі з уривчастим сном, не було вчорашніх страшних годин на Гавриловому горбі, жіночого голосіння та кулеметної тріскотняви. Вона вийшла а гідністю господині дому, яка повинна прийняти гостя як належить, чого б це їй не коштувало. Я дивився на неї з подивом. Де вона всього навчилася?

— Щиро співчуваю вашому горю, Антоніно, — промовив старий.

Вона стиснула губи.

Сагайдачний, схиливши свій голий, схожий на гарбуз череп, поцілував їй руку. Антоніна не злякалася, не зробила жодного манірно-сором’язливого руху, а по-царськи дозволила Сагайдачному торкнутися сухими губами тильного боку долоні, потім рука легко висковзнула з його пальців. Неначе їй була знайома ця церемонія!

Сагайдачний переможно подивився на мене голубенькими ранковими очицями: яка?

Я й сам ще не знав яка.

— Я приїхав сказати, що приймаю пропозицію, — промовив Сагайдачний урочисто. — У мене тільки одне прохання. Дайте мені поснідати!

Антоніна ледь помітно кивнула мені та й вийшла в сарай, до своїх худих курей. На ній було те саме домоткане, пофарбоване чорнокленом плаття. Сагайдачний провів її поглядом. Тільки зараз, при світлі каганця, що розгорівся, я побачив у нього під оком тоненьку синю смуту.

— Ти не уявляєш, яка то радість дивитися на вродливу молоду жінку, — мовив мировий посередник. — Навіть горе безсиле перед нею.

— Уявляю! — відповів я, розпалюючи в печі.

— Ні, любий мій. Доживи спершу до сімдесяти років. Хай твій зір очиститься від пристрасті й стане по-справжньому зірким. Тут потрібні очі старої людини.

— До речі, що це у вас під оком? — запитав я.

Він погрозив мені тонким пальцем. У Сагайдачного був дивний настрій — суміш скорботи й молодецтва. Мені навіть здалося, що від нього трохи тхне самогоном. У такий ранній час!

— Таки помітив! — сказав він. — Під оком у мене невеликий синець. Після тебе до мене приїжджав Горілий.

Я так і закляк коло печі. Як же це я не догадався! Авжеж, дізнавшись, що Сагайдачний не хоче їхати рахувати гроші, вони повинні були самі підштовхнути його на це.

— Ти розпалюй, — вів далі Сагайдачний. — Не турбуйся. Я сказав саме те, що треба: ви просили мене приїхати до Глухарки, підписати акт про знайдені мільйони, а я відмовився. Власне кажучи, я ж не збрехав, не обдурив його, правда?

Я навіть поперхнувся. Невже старого всерйоз турбувало це питання — хоча б не збрехати. Кому?

— Горілий сказав, що я повинен їхати. Я пояснив, що не беру участі в офіційних заходах. Я нейтральний, як Швейцарія! Він наказав поїхати й про все доповісти йому. Я відмовився. І він… е… застосував легкі засоби фізичного впливу. Не хотів робити мені дуже боляче, навіть попередив: зніміть пенсне.

Ну звичайно, подумав я. Пенсне треба було берегти. Бо Сагайдачний повинен ще перерахувати гроші.

— Я сказав: добре. Гадаєш, з переляку чи жадоби помсти? Анітрохи… Можу я закурити в цьому домі?

Він заходився викрешувати вогонь із свого вередливого кременя.

На товстій глиняній мисці шипіла перед Сагайдачним яєчня з шкварками. Старий спритно орудував саморобним ножем і тризубою, домашнього лиття виделкою, й одночасно розмовляв з Антоніною, намагаючись відвернути її від важких думок.

— Знаєш вислів: «Усе своє життя просидів на приставному стільці?» — спитав мене Сагайдачний.