Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Дякую за все, що змогли зробити, Мироне Олеговичу, — сказав я.

Ледь помітною плямою у сутінках, що дедалі густішали, виднілася на полиці фотографія молодої жінки. Мені здалося, що вона зрозуміла б мене краще, ніж Сагайдачний.

— Стривайте! — вигукнув старий.

Я вибіг на ганок. Марія Тихонівна не звернула на мене ані найменшої уваги, поралася коло мішанки. Вона повною мірою засвоїла науку філософського спокою. Але Монтень і Ренар не могли бути їй опорою, як Сагайдачному. її втішали кабанець, кури, корова та стара Лисуха.

Я зняв шинель, яку накинув був на Справного, щоб той не остудився під дощем, одягнувся й скочив у сідло. Шинель гостро пахла кінським потом.

— Іване Миколайовичу! — викрикнув Сагайдачний тонким, здавленим голосом. Пенсне він тримав пальцями, як метелика. Він погано бачив у сутінках і мружився…

Аж до останньої хвилини я, незважаючи ні на що, вірив у Сагайдачного, вірив у нашу дружбу!

Справний виніс мене з двору — кулемет зачепив гілку яблуні, і обличчя обдало дощовою росою. Жаль мені було старого. Але я не хотів давати волю цьому почуттю.

Від трьох кислиць Справний пустився учвал, і я не став його стримувати.

— Ну й що ти тепер пропонуєш? — похмуро запитав Глумський.

Він начебто й не чекав нічого хорошого від моєї поїздки. Або, можливо, як навчена життям людина, встиг підготувати себе до невдачі?

— Якщо вони не повірять нам без Сагайдачного, підемо в УР, — сказав я. — Нас тепер не так уже й мало. Знайдемо їх!

Глумський кивнув.

— От я й повернувся, — сказав я Антоніні.

Вона зустріла мене на порозі. Припала до шинелі, що пахла Справним, і провела пальцями по щоці, немовби стираючи бруд після дороги і втому. Та й справді, коли вона торкнулася обличчя, втому, біль і всі незгоди наче вітром здуло. Я переживав незнайому мені радість повернення додому. Раніше всі мої домівки були тимчасовими, вокзальними.

На лаві, біля вікна, темною купою лежав кожушок. Тут вона ждала. Було темно, порожньо й незатишно в хаті, було страшно. З пробитих, розщеплених кулями дверей тягло холодом, каганець догорів; але вона сиділа й ждала.

Я притулив до рота її долоні, я цілував їх. Ніколи не думав, що в мені стільки ніжності й любові.

Потім я налив у каганець рушничного мастила — олії в нас не було, запалив твердий від нагару гніт і пішов умиватися. Буркан стукотів хвостом об мої чоботи. Казанок з кулішем, який стояв коло порога, свідчив, що пес став на продовольче постачання.

Що ж, відкладемо всі турботи до завтра, вирішив я.

…Цілу ніч за вікнами шелестів дощ. Ми лежали на твердому дерев’яному тапчані, накритому матрацом, в якому потріскувало й шаруділо сіно. Ми лежали пригорнувшись, то засинаючи, то прокидаючись, ми немов летіли крізь ніч. Було відчуття затяжного стрибка, коли падаєш крізь хмари, і туге повітря проноситься мимо, і земля крутиться внизу — то стає косо, то вкладається рівним зеленим, обманливо м’яким килимом, то злітає над головою.

Ми були тихі, мов діти, прислухалися до подиху одне одного, не підводячи голови. Я не хотів її чіпати після всього, що вона пережила сьогодні, це було б блюзнірством — мої почуття до неї переплавилися б нараз в приступ себелюбства, у вимогливий і грубий інстинкт.

Ніхто не знав, може, це була наша остання ніч, ніхто не знав, до яких меж воєнний час ущільнив наш вік, і мені було трохи сумно, смак гіркої крушинної кори примішався до радості, яку давала нам сором’язлива, цнотлива близькість.

Вона була поряд зі мною — тепла, жива істота, чудо, жінка — я відчув її подих і запах. «Я люблю тебе», — безгучно шепотів я в її теплу щоку… І вона, ніби почувши, ще міцніше пригорталася до мене, і ми провалювалися в чутку дрімоту, що без кінця переривалася, і крізь сон, мені здавалося, я чув у відповідь її слова. А дощ усе шелестів у темних вікнах, і в сінях вовтузився й стукотів лапою наш сторож Буркан.

Нам було гарно мовчати й слухати дихання одне одного, ми відкривали не звідані ще джерела щастя, і, прокидаючись після короткого забуття, я раптом усміхався від радісної думки — якщо нам гарно в цю ніч, коли всі жахи, страхи ще не зникли, були живі, реальні, то що ж нас чекає потім?

Я робив відкриття за відкриттям: то раптом дивувався з того, як вона, довга, тонка, дужа, пригорнувшись до мене, стає такою маленькою і так затишно і ловко вміщається поруч, ніби впаяна, невіддільна, то розглядав її очі, які вночі ставали чорними і незбагненно глибокими, то дивувався, як можна одночасно відчувати і вагу і невагомість її голови, що лежала на згині моєї руки.