Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Перерахуємо, складемо акт, — відповідаю я. — Ось їду до Сагайдачного. Тоді здамо в район.

Кріт, ніби не повіривши мені, дивиться на Глумського. Той похмуро киває: так!

— Ну, правильно, — проказує нарешті Кріт. І зітхає.— Ось тобі й війна: вона роздягає, вона й винагороджує.

— Тебе вона роздягнула? — не стримуюсь я. Пам’ятаю, пам’ятаю я уламок цеглини, що просвистів коло вуха. Людська злоба залишає в пам’яті помітний слід.

— Я відносно участі… відносно збройної допомоги, — звертається Кріт до Глумського. — Хочу допомогти.

Він дістає з галіфе армійський довоєнний револьвер.

— Ось знайшов… почистив. Чого ж, коли треба… Глумський проводжав мене на городи. Стежка од його сарая в’ється до Мишкільського тракту.

— Стремена по нозі? — питає він,

— По нозі.

Жеребець, стоячи на місці, грає піді мною, мов човен на хвилі. Кожен його м’яз переливається, ніби просить рушати.

— Не подобається мені Кріт, — кажу я.

— І мені не подобається. Але людей не вистачає.

— Аби він тільки не дізнався… що в паперових мішках.

— Не дізнається.

Я лише легенько смикнув повіддя, і Справний одразу ж, з місця, бере риссю, ледь вивернувши голову ліворуч, до житла, ніби не хоче розлучатися з своїм селом — отак він, мабуть, прощається. Іде Справний начебто поволі, жартома. Але стежина стрімко мчить під коня, а дощ, який в’яло мжичить з притихлого, безвітряного неба, починав шмагати в обличчя. Озирнувшись, я бачу маленького Глумського. З кожною секундою він стає дедалі менший.

Сідло м’яко ходить піді мною вгору-вниз, боки коня, затиснуті колінами, розмірено здіймаються, пружинять стремена, і ось кукурудзяне поле залишається позаду, мов жовтуватий розчерк; відбігає за круп жеребця чисто скошений, ледь бузковий під дощем житній клин, розгортаються смугами капустяні грядки в Семеренковому урочищі, і вуха Справного, що гостро стирчать угору і вперед, вже опиняються на тлі туманного й мокрого лісу. Оце так кінь!

Незабаром Справний перестає вивертати голову і ледь-ледь наддає ходи. Ми летимо по дорозі, що перетинає похмурий густий ліс, мов по ущелині. Зрідка копито глухо б’є в корінь, і звук удару лунає на весь ліс. Сойки метаються над нами і швидко відстають.

Справний біжить впевнено і легко, наче вік бігав так, на Грушевий з Глухарки, і його впевненість передається мені. Ніхто не зможе затримати цього коня, який ніби линув над землею. Мимо — вересова галявина, на якій невиразно видніється фіолетове шумовиння суцвіть, сосновий бір з шевронами підсочки на червонуватих стовбурах — у ньому і в цей дощовий день сухо й лунко, як в ангарі, і густо пахне смолою, що витікає з переповнених жерстяних лійок… Березняк… Тут, серед чорно-білої строкатості стовбурів, Справний раптом насторожується, вигинає довгу шию, яка звідси, згори, здається особливо тонкою, стриже вухами й пофоркує.

На всякий випадок притискаю колінами жеребцю боки — б’ю каблуками — здається, у кавалеристів це називається «дати шенкелів», і Справний відгукується на моє невміле правування, він переходить у галоп. Я ледве встигаю відриватися на стременах від сідла, щоб не плюхнутися на круп не в лад з скачкою, кулемет боляче черкає по ногах, та ліс уже кінчається. Жеребець, оберігаючи губи, слухається підтягнутих вудил і знову вбивається на рись; мене виносить до трьох яблунь-кислиць, як на літаку, і ось уже відкривається Грушевий — самотній хутір, один із тисяч поліських хуторів, наїжачений і сонний під дощем.

Мене пропустили до Сагайдачного!.. Клюнули. Отже, й зворотний шлях буде вільний.

Старий, вислухавши мене, дістає свою «катюшу» і починає кресати уламком терпуга об кремінь. Іскри летять угору, минаючи обсмалений трут, і мировий посередник нетерпеливиться. Терпуг у тонких, сухих пальцях літав вгору-вниз, б’є об камінь, сухо тріскаючи. Та ба, вогню немає. Я міг би допомогти Сагайдачному, діставши таємну коробочку з сірниками, проте знаю, що для нього робота з кресалом — священнодійство. Стареча примха? Але, можливо, в сімдесят років це дуже важливо — самому видобувати собі вогонь?

Нарешті одна іскра потрапляє в обсмалений трут, мов бджола у вулик, осідає там, збільшується, пухне на очах, і Сагайдачний, піднісши трут до випнутих блідих губів, роздмухує його.

За вікном — дощова сутінь, у скельцях пенсне в Сагайдачного світяться два жовті вогники, але його очей я не розрізняю, вони сховані за блискучими скельцями.

Зате я бачу, як дивляться на мене католицький глиняний Христос з колючим вінком на голові, і богоматір із складня, і Будда, що сидить схрестивши ноги, і більмастий, кудлатий Зевс, і схожий на орла з німецького кітеля крилатий Ра… Заспокойся, промовляють вони, усе вже було, усе вже ми бачили — і праведників, які палко бажали знищити зло, і переможців грішників, і грішників страчених, і страчених праведників. І все повторювалося, повторювалося… Чогось моя певність у тому, що Сагайдачний допоможе мені, звітрюється.