Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Це… Монтень? — поцікавився я, машинально продовжуючи нашу давню гру.

— У часи Монтеня не було приставних стільців. Це Ренар. Так ось… Я сидів на такому приставному стільці, і це було добре. Я міг спостерігати! Мені було видно і оркестр, і гальорку, і бельетаж, і партер, і статистів, що визирали з-за лаштунків, і диригента, точніше людину, яка уявляє, що диригує, і суфлерів. І навіть урядову ложу я бачив… А мене ніхто не помічав. Уяви собі, це приємно — сидіти на приставному стільці! А ти прийшов і зігнав мене! Поставив перед по-ідіотськи дурною проблемою: або я повинен сказати їм правду і, таким чином, зрадити тебе, або я не повинен говорити їм правди, обдурити їх. От воно як! Альтернатива! І я змушений був устряти у ваші справи. Тепер справляю поминки по моєму колишньому любому й спокійному життю… А чому все це сталося?

Він підняв виделку із шматком яєчні, розглядаючи її на світло і ніби милуючись соковитими барвами.

— Тому, що я дозволив собі полюбити тебе, Іване Миколайовичу, а любов, зрештою, завжди змушує нас страждати.

Ми з Антоніною перезирнулися.

— Так, так… Не дивуйтесь. І ви страждатимете. Від розлук, від переживань, від образ з боку дітей. Не думайте, що уникнете цього. Треба платити за щастя прихильності й кохання. Але, — він проковтнув яєчню, роззявивши рота, мов пташеня, разом, — зате ми дещо набуваємо. Ось ви частуєте мене сніданком, як родича, котрий забіг на вогник. Бути родичем — це добре!

Я зміг роздивитися очі старого за овальними скельцями. Вони не жартували, вони були серйозні, ті очі.

— По суті, обдурювати мені не вперше, — мовив він. — Хвороби свої обдурив — а їх було вдосталь. Живу! Марію Тихонівну, дружину, обдурив — виявилося, бідний…

Він випив великий кухоль чаю, завареного на сухих грушах, і старанно втер губи хусточкою.

— Це було так приємно, — вів далі Сагайдачний, дивлячись на Антоніну, — посидіти з вами, відчути щире співчуття і піклування… Ну, а тепер до діла, юначе!

Він підвівся і знову галантно поцілував Антоніні руку. Коло порога зупинився й уклонився їй. І Антоніна відповіла йому поклоном. По-моєму, вони сподобались одне одному.

— А що? — промовив Сагайдачний, надіваючи картуз. — Старі здатні знову відчути свою молодість тільки через інших.

Ми вийшли до підводи. Лисуха похмуро чекала, в її гриві світилися дрібні краплі води. Усе затягло мжичкою.

— Дякую вам, — сказав я.

— Що за народ! — відповів Сагайдачний. — Лізе в пекло та ще й дякує. Дивись, бережи себе!

Він зітхнув і глянув у напрямі лісу. Дерев не було видно, лише вгадувалася вдалині густа темна маса. Дорога тягнулася туди світлого смугою, що поблискувала коліями. Обабіч стояли обезглавлені, зігнуті стебла соняшників.

— Ага, ось іще… — промовив Сагайдачний стиха. — Ти ж знаєш, Іване Миколайовичу, я атеїст. Але мене все-таки цікавить, як мене поховають.

— Та годі вам, Мироне Олеговичу! — обурився я.

— Помовч! — попросив старий серйозно, — Не люблю цього комсомольсько-молодіжного оптимізму… Я ось думаю: що поставлять над моїми останками? Хрест? Ні! Камінь-валун? Претензійно. Знаєте, поставте отой ваш обеліск із зіркою. Не дуже, скажемо прямо, видатний меморіальний винахід, але… Нехай у мене там буде відчуття, що я прилучився до цього вашого сучасного життя. Що я не чужий тому, що житиме після мене. Адже, здається, усе це міцно, га? Дивлячись на таких, як ти, іншого висновку не зробиш. І якщо чудово налагоджена фашистська машина не витримала… Міцно, так?

— Міцно, Мироне Олеговичу!

— От і добре. Виходить, домовилися? І не думай, у мене зовсім не похмурий настрій. Навпаки.

Він по-змовницькому нахилився до мого вуха і прошепотів:

— «Буває, іноді старий не знає сам, чого зрадіє, неначе стане молодий, і заспіває як уміє…» Ну, хто?

— Шевченко, — відповів я цього разу без помилки, продовжуючи нашу давню гру.

Ми з Попеленком дивимося, як віддаляється Гнат. Перевальцем, перекидаючи через калюжі важкі драні черевики, простує він вулицею. Права Гнатова рука притримує порожній мішок, ліва зачепилася великим пальцем за жовтий дріт, яким підперезано ватянку, і долоня висить сама по собі, мов рукавиця. Шапчина, пошита на солдата-недоростка, якимось чудом тримається на нечесаній голові сільського дурника, здалеку вона ніби птах на стіжку сіна.

— Мо-осковські солодкі груші вона їла на весіллі…— наспівує Гнат. Крізь тужливу дрібну осінню мряку він несе нікому недоступний світ своєї уяви. Там вибивають у бубони, обсипають молодих хмелем, танцюють, цілуються.