Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Кріт суворий і недоступний. Жупан його підперезаний широким шкіряним офіцерським ременем, що звисав на животі під вагою кобури із старим армійським револьвером. Револьвер прив’язаний ланцюжком до гаплика жупана, як на вокзалі кухоль до бачка. А що як добро загубиться?

Вигляд у нашого воїнства не дуже бравий, у почесну варту воно не годиться. Валерик, правда, як завжди, гарний: у тугому бушлатику, з-під якого прозирає «морська душа», у безкозирці з метровими стрічками, з німецьким автоматом на грудях, з віддутими од гранат кишенями — він, здається, як і належить морякові, потопив свій корабель і тепер готується дорого продати своє життя на суші.

— Ось Кріт гранати приніс, — каже Валерик, спритно підкидав в повітря гранату, по-жонглерськи підхоплює.— Культурно!

— Запас ліквідував, — охоче пояснює Кріт. — Коли громаді потрібно, бог з нею, з рибою.

Я беруся за ковану важку ручку дверей, і Кріт одразу ж тягнеться, щоб зазирнути в кузню. Йому кортить побачити, які на вигляд мільйони.

— Принеси рахівницю, Кріт, — кажу я.

— Рахівницю?.. Це можна.

Іншим разом він відмовив би. На всі прохання в коваля однакова відповідь: «Одному даси, іншому не відмовиш». Але зараз мова йде про мільйонні підрахунки.

— Та й безмін принеси!

Кріт іде оторопілий, шелестячи своїми добротними, підшитими ззаду шкірою галіфе. Важко йому… У кузні лежать гроші, які доводиться зважувати, як просо. Отакі переживання під завісу війни!

У напівтемній кузні — світло пробивається з маленького віконечка під стелею — в кутку за столиком сидить Сагайдачний і Глумський. Столик закиданий червоненькими тридцятками, синіми п’ятірками із зображенням льотчика, зелененькими троячками з солдатами в касках. Уся колгоспна каса, виторг за останні горшки й глечики, лежить на покарбованих, брудних дошках, як осінній барвистий букет.

Коло ніг у Глумського два довгі паперові мішки. У такі мішки німецькі похоронні команди пакували небіжчиків. Пронумерують їх та й відправляють куди треба. Акуратисти. Я оглядаю мішки. У них пластинки німецького пороху. На дотик, крізь товстий шар паперу, вони скидаються на гнучкі й тугі пачки грошей. Кмітливий чоловік Глумський!

— Майте на увазі, вони найімовірніше перестрінуть вас поблизу Глухарки, у лісі,— кажу я Сагайдачному. — Будьте готові дати їм чіткі відповіді.

— Та я що? Ось чи ви готові?

— Нічого. Виїду на Ожин, коли стемніє, проскочу! — це я до Глумського. — Чекатиму вас з автоматниками біля узлісся. Я приєднаюся до вас, а вони підуть потайки лісом трохи позаду.

Глумський киває.

— Якщо мене на узліссі не буде, вертайтесь додому.

— Ну-ну, — відповідає Глумський.

Він похмуро колупає стіл товстим нігтем, схожим на чечевицю. Є в нього щось на думці, але він не хоче поділитися зі мною.

Скриплять двері. Кріт подає мені рахівницю і безмін з довгим важелем і з пересувним важком. Його графітові очиці пасуть тридцятки на столі, паперові мішки.

— Не подобається мені Кріт! — кажу я, коли двері за ковалем зачиняються.

— Хіба вас не вчили в школі,— питає, усміхаючись, Сагайдачний, — що у селянина дві душі?

— Учили. Та коли справа доходить до стрільби, дві душі ні до чого.

Я кладу рахівницю й безмін на стіл. Рахівниця гарна, із справжньої кості. Кріт, напевне, зберігає її в заповітному місці, як Серафима свою «Боротьбу світів». Цілий день Кротові пальці виконують важку, брудну роботу, а ввечері, перебираючи кісточки рахівниці, служать душі. Але якій душі?..

— До речі, скільки ж мають важити три мільйони? — питає Сагайдачний. — Раптом вони поцікавляться, а я навіть не уявляю.

З таким самим успіхом він міг би запитати, як гарпунять китів у Гренландії. Я більше ста карбованців за все життя і в руках не тримав.

— Прикинемо, скільки важить колгоспна каса, — пропонує Глумський, — та й помножимо!

Він шкарубкими пальцями згрібає тридцятки, п’ятірки, троячки, перев’язуе їх мотузком і підвішує до безміна. Відводить важок… Стрілка й не поворухнулася.

— Так, — ніяково каже Глумський. — Не тягне наш кооператив на безміні. А бувало, в інкасатора сумка плече гнула. До війни!

— Е, голубчику, — в тон йому зауважує Сагайдачний. — Мало що було. Моїй матусі, бувало, діамантове кольє своєю вагою шию натирало, після балу доводилося змащувати. До революції!

Голова колгоспу і колишній мировий посередник з цікавістю дивляться один на одного.

— Треба вам сказати: в тому, що ви придумали, є сенс, — милостиво кидає Сагайдачний. — Ні в що люди не вірять так охоче, як у скарби і в те, що у ближнього багато грошей. Психологічний феномен! Чи помічали ви, що найбагатші люди — то ваші сусіди? Скільки разів приходили до мене, нишпорили в підвалі, у льоху, шукали фамільні скарби… Ніхто нічого не знайшов! А поспитайте у Крота, хто такий Сагайдачний, і він скаже: це той, що ховає пуди золота під хатою.