Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Дороги вже не видно. Залишається тільки покластися на Справного, на його чуття. Він блискавично викидає кожне із своїх підкованих копит, визначаючи наперед, де воно опуститься. У його довгій вузькій голові сховано хитрий арифмометр.

Дощ летить в обличчя, холодить щоки, вітер рівно гуде в дірчастому кожусі кулемета. У темряві тільки пахощі, якими густо насичене вологе повітря, підказують, де я проїжджаю. Ось важкий і гнилий дух в’янучого картоплиння змінює гіркий аромат стерні… В’їхали у яровий клин. Далі — луг з високою отавою, від нього тягне свіжістю глухої кропиви та ромашки. Ліс насувається неясною громадою. Ще за сто метрів він попереджає про себе пахощами папороті, кропиви та глиці. Справний влітає до лісу, як у глуху ніч. Нічого не видно, навіть вух жеребця, тільки відчувається, як тиснуть двома стінами дерева, що близько підступили до дороги. Стук копит луною гуляє справа наліво і зліва направо. Лунко в лісі. Кінський тупіт чути, мабуть, за кілометр.

Дорога входить до соснового «передбанника», це я відчуваю по тому, що над головою світлішає і хвиля хвойного тепла вихлюпується на нас із Справним. Навіть у дощ він зберігає тепло, наш знаменитий «передбанничок».

Десять днів тому я лежав у цьому соснячку, дивлячись у небо та втішаючись спокоєм і тишею. Тут пробігла, ледь торкаючись копитцями землі, тонконога, легка козуля, і її, наче ножем, прирізали короткою чергою із «шмайсера». З цього все й почалося для мене. Всього лише десять днів тому!

Справний виносить мене до Шарого гаю. Він гуде — дощ шмагає по цупкому листю, здається, ніби в темряві полчища жуків готуються до відльоту. Я пригинаюся до прикріпленого до передньої луки кулемета, щоб випадкова гілка не стьобнула по обличчю. Шарий гай, Шарий гай… Чорний, хижий, мов пташина лапа, горілий дубовий сук, каркання чорного зловісного птаха… Ледь-ледь підстьобую Справного хлистом, зовсім легенько. Жеребець задоволено прискорює ходу. Він увесь неначе аж витягується, і я уявляю, як його гостра морда, подавшись уперед, розрізає зараз повітря.

Сідло піді мною починає стрибати, і сидір б’є по лопатках, як трамбувальний молот.

Нарешті Шарий гай з його шумом відходить назад, відпливає, мов та крижина від берега річки. Ми несемося тепер густим мішаним лісом, який пахне болотом і м’ятою. Невже проскочимо? Молодець, Справний. Гайда, скачи. Жеребець рівномірно відмахує копитами метри, його дихання навіть не чутно.

Здається, що дерева, пропустивши нас, змикаються позаду, як хвилі. Та-та-та-та — стукають копита. Чах-чах-чах-чах — відлунює в лісі. Давай, Справний, давай…

Темрява густо змішана з вологою, вона б’є в очі, видавлює сльозу. Мене охоплює азарт скачки. Побоювання нічного лісу, пострілу впритул зникає, азарт підганяв мене, а разом зі мною і Справного. Ми доскакаємо, Справний, ми їм покажемо — колишньому твоєму хазяїнові та його дружкам. Ми їм пригадаємо і Абросимова, і Штеб-льонка, і Кривендиху, і Семеренкова… І тих невідомих, багатьох невідомих, ми теж пригадаємо.

Справний вилітає на пагорок, стукіт копит в’язне у піску, але швидкість бігу не зменшується. На вершині пагорба віє теплом, а за хвилину ми знову спускаємося у вологий і холодний ліс. Тут довкола болота, і дорога тягнеться насипом. Хльось! Я на мить піднявся трохи, одірвався від луки, і гілка зразу ж зірвала з мене сержантський кашкет. Не втримав спущений на підборіддя ремінець. Але ж не зупинятися! Вітром розметало волосся, змочило дощиком, пригладило холодком. Та нехай уже, дідько з ним, з кашкетом. Очі цілі — і добре. Прорвемося, Справний, прорвемося!

Попереду з темряви, з середини дороги, лунає недружно, у два голоси:

— Стій! Стій!

Отже, все-таки ждали… Ждали! Так ніби дощем під сорочку хлюпнуло. Сипнуло морозом по шкірі, аж сироти виступили, а рука вже сама, не чекаючи наказу, шмагає жеребця хлистом під черево, коло ніг, де найболючіше.

Справного кидає вперед, як снаряд «катюші» по рейках. Туге повітря б’є у нахилену голову. Чути, як позаду, десь далеко, шльопаються грудки вивернутої копитами землі.

— Стій! — Це збоку, ліворуч і праворуч, із темряви, з дощу, з дерев.

— Стій! — це вже за спиною, хрипко й злякано, з-під граду груддя.

Вони трохи розгубилися, прогавили кілька секунд, а для мене кілька секунд зараз ціле життя.

Та-та-та-та… Позаду, із «шмайсера». Черга рве повітря коло вуха, свистить. Та-та-та-та… з другого автомата. Високо, по листю, по суччю. А копита: тах-та-та-тах, тах-та-та-тах… А дорога — в рятівний поворот. Його я відчуваю з того, як перехилився Справний, і полегшую йому поворот, трохи звісившись із сідла.