Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Я намацую сідло. Передню луку. Кулемета немає. Тільки обривки міцного подвійного шпагату потрапляють мені до рук та прохолодний залізний карабін. Видно, коли жеребець падав, МГ ударився об землю, мотузок не витримав, і кулемет одлетів убік. Я нишпорю по мокрій слизькій землі, ворушу листя. Пальці хапають тільки грязюку. Спокійно, кажу я собі, без паніки!

Бандити з першого кордону вже метрів за двісті чи триста.

— Ну, що там? — гукають вони. — Теж упустили?

Горілий та його спільник, у якого грамофонний голос, не відповідають. Видно, прислухаються. Спокійно, кажу я собі, без паніки. Є ще кілька секунд. Вони теж не полізуть у пітьму навмання. Спершу оточать те місце, де впав Справний, щоб узяти мене живцем або добити, напевне, упритул.

Горілий мовчки чекає підкріплення. Обережно нишпорю по землі. Кулемет зник. Диски у сидорі на моїй спині перетворилися в непотрібний тягар. Ну добре, що ж… Дві гранати — цього досить, щоб завдати бандерам неприємності. Хоч одного, а таки уколошкаю. Навіть якщо вони оточать мене і не дадуть часу для другого кидка, усе-таки одну гранату я жбурну і, сподіваюсь, не промахнуся. А зуби цокотять дрібно-дрібно, і серце скажено б’ється. Страшно помирати в темному лісі. Ой, як страшно!

Я намацую гранати: ребристу шестисотграмову «феньку» і легку, з гладенькими боками РГ-42 — «бочонок». РГ відкладаю. Це для себе. А от «феньку» треба кинути, її осколки розлітаються на двісті метрів. Її треба кидати тільки з укриття. Зараз це не має значення. Та й у групі Дубова «феньки» кидали з будь-яких позицій, сподіваючись, що «свій» осколок не зачепить.

У лівий чобіт наче грілку поклали. У ньому стало слизько. Але зараз нічого про це думати. Кров не встигне витекти.

— Щуко! — гукає Горілий. Та й верескливий же у нього голос. Як можна підкорятися людині з отаким голосом? — Щуко і Семенко! Зайдіть з того боку шляху, там «яструбок» десь лежить.

Сам Горілий залишається на місці. Він не хоче ризикувати напередодні вирішальної операції. От гад! Кому ти повірив, Справний, нерозумний коню? Обдурили тебе! Та й мене ти підвів. Я намагаюся заспокоїтись, стискаю зуби.

Прислухаюсь. Обережно чвакають чоботи по мокрій землі. Щуко й Семенко ідуть не поспішаючи. Вони теж знають про мільйони і теж не хочуть ризикувати. Мільйони для них зараз — це воля, свобода, сите життя, спокій.

Нічого, Глумський завтра вранці утихомирить вас. Його не піддуриш, як Справного, згадкою про цукор.

Чвач-чвак. Через деякий час знову: чвак-чвак. Ідуть обережно, не розмовляють. Усі притихли. І тут від узбочини до мене долинає подзенькування. Ледве чутно, слабо-слабо. Так, немов хтось тихенько б’є пальцем по пластинках ксилофона. То обважнілі дощові краплі, скочуючись із листя, стукотять об метал. Об метал!

Я відповзаю туди, де так тихо й ніжно подзенькує. І намацую ствол свого МГ! У розтруб полум’ягасника набралася земля, я зчищаю її пальцем. Серце б’ється радісними поштовхами. Кулемет зі мною!

Чвак-чвак… У чоботі — сотня градусів, він аж горить ізсередини, під кирзою вже не грілка, а свіжий жар із вогнища. Та не варто зараз думати про ногу.

Ех, Антосю, не думав я, що так станеться. Одна надія — з часом забудеш. Забудеш, переболієш, життя візьме своє.

Чвак-чвак… Ідіть, ідіть. От чортовиння, пальці тремтять. На фронті не було так страшно. Там я ніколи не почував себе самотнім. Обережно знімаю сошки із тримача. Стривай-но, Іване Капелюх, спокійно. Не квапся. Чого ти хапаєшся за МГ, наче в ньому порятунок? У ньому й смерть твоя. Зріжеш одного з них у темряві, а решта махнуть гранатами. З кулеметом уночі не повоюєш. Ти постарайся вцілити, Іване Капелюх, син мами Ізабелли, онук баби Серафими, покрути мозком, пометикуй як слід! Угамуй дрож, заспокой пальці, освіжи голову.

Чвак-чвак… Чвак-чвак…

Якщо причаїтися недалеко, діждатися ранку й зберегти сили, то бандитам можна завдати несподіваного удару. Адже вони тут, напевно, чекатимуть «транспорт із грішми». Отоді вже МГ зможе виконати справжню роботу. Уранці він стане зрячий. Ну як, Капелюх? Авжеж, треба повзти геть. Відповзати, причаїтися, перев’язати ногу, щоб не зійти кров’ю, — дочекатися ранку. Так, так!

Я насилу дотягуюся до пораненої ноги й намагаюся зняти чобіт. Різко, ножем, б’є по нервах. Збудження, яке зняло перший спалах болю, уже минуло. За халявою того ж таки чобота намацую фінку. Вставляю її гострим кінцем під кирзу, натискаю. Халява натягується, давить на рану. Ох і млосно!.. Надрізаю кирзу.