Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Я закидаю сидір за спину. Поверх сидора, на плечах, — кулемет. Виповзаю до дороги. Коли перевалюю через невеликий кювет, пальці потрапляють у грязюку. Калюжа!

Я спиваю воду, що зібралася поверх грязюки. На смак вона гіркувата, видно, настоялась на осінньому листі. В армії ми завжди носили фляги. А от сьогодні я дав маху. Не хотілося цього дощового дня брати з собою воду.

Хлебчу, як пес. Вода приємно булькає і холодить тіло зсередини. На лобі виступає піт. Годі пити. А то ослабну, зійду потом… Ні, рана в нозі — то хороша рана. «А от «живітникові» не можна було б попити. «Живітникові» питво як отрута.

Лежу в мокрому кюветі і відпочиваю. До Інші дорога далека, кілометрів, мабуть, зо три. Пішки пройти — нічого не варто.

Знову поволі повзу дорогою, зупиняюся, прислухаюсь. Чомусь найбільших мук завдає тепер не нога, а шия. Важко тримати голову підведеною. Кожен хребець аж дзвенить од болю. Щоб біль утих, я дедалі частіше лягаю на спину. Це не проста процедура — доводиться знімати МГ і сидір. Зате, як тільки я лягав потилицею на м’яку холодну землю, свідомість прояснювалася. Лежу розкидавшись на дорозі. В обличчя, в очі падає дрібний дощ. Здається, наче пливеш у темряві.

Можна було б спробувати дошкандибати до річки з палицею, але я боюся роз’ятрити рану, боюся кровотечі.

Іще сто метрів. Відчуваю, як німіють позбивані й подряпані пальці. Ховаю їх під шинель, грію. Нехай поніжаться там. Тремтячі, незграбні, «тупі» пальці кулеметникові не потрібні. Кулеметник, як піаніст або скрипаль, над усе повинен берегти руки. Ноги — це не так важливо. Шарифетжанов, якого Дубов залишив прикривати відхід групи під Мерефою, півгодини стримував німців. Як потім з’ясувалося, у нього були перебиті ноги…

Проповзаю ще трохи. Кожен викид руки і ноги, кожен «ривок» — це сантиметрів тридцять. Нарахувавши триста, я відпочиваю.

Шкода, що немає годинника. Був у мене колись кишеньковий, трофейний, штамповка, та хтось у госпіталі позичив. Зірок не видно, отож час визначити важко. Ще не дуже пізно, до півнів далеко, але від непроглядної темряви, від безугавного дзвону дощу здається, що ніч триває без кінця і от-от вичерпав свій строк.

Позаду метрів чотириста. Руки й ноги стають кволі, перед очима ходять світлі кола. Треба відпочивати частіше, вирішую я. Час ще є, поспішати не треба.

Нараз як наче окропом із чайника — а чи в той бік я повзу? Що коли задурманена голова змусила мене повернути не до Інші, а назад, до Глухарки?

Ніч, навкруги ніч. Простягни руку — і вхопиш жменю густої-прегустої пітьми. Якби не дорога, я міг би кружляти лісом, крутитися навколо себе, як собака, що силкується піймати власного хвоста. Ніч, ніч, дрібні краплі дощу сіються з неба — та й більш нічого. Якби визоріло!

Ногу припливами й відпливами пиляє нудний біль — наче хто просмикнув крізь рану струну та й водить нею туди-сюди. Та найнеприємніше ще тільки починається — озноб. Він поки що легенько пощипує всередині, то жарину покладе під шкіру, то крижинку. Після будь-якого поранення починається озноб. Він вимотує, злостить, змушує нервувати, повільно, як шашіль, підточує волю. Я бачив у госпіталі, що він коїв із пораненими. Здорові чоловіки, які вже повоювали, та й не з боязких, ридма ридали, ніби завчасно ховали себе, вередували, панікували, озноб похазяйнував у них в мозку, геть усе попереставляв з місця на місце. Стягую сидора й дістаю харчі, які дала мені Антоніна. Через силу розв’язую крайки хустки: пальці заклякли. Шматок житнього хліба, сало з жовтою шкуркою, огірок. «Чумацький набір». Їсти не хочеться, але я поволі жую. Сало чомусь із присмаком дьогтю, воно трохи не вислизав з рук. Їж! Їж! Поки що це єдині ліки від ознобу, від слабості, тремтіння в суглобах.

У роті пересохло. Язик наче терпуг. Житня скоринка — перекошеним патроном, ні туди, ні сюди. Виручає огірок. Товстокорий, міцний, пухирчатий. Він хрумтить на зубах, щедро ллє холодну вологу. Я жую, уткнувшись лобом у зігнуту руку, прислухаючись одним вухом до одноманітного лопотіння дощу.

Темінь. Досить заплющити очі, як голова починає паморочитись. Куди я повзу? Де Інша, де Глухарка? Дорога вихляє з боку в бік, мов стрілка зіпсованого компаса, — то на захід поверне, то на схід. Крутиться дорога, без усякого скрипу крутиться, добре змащена дощем.

Важливо не змінювати положення, коли зупиняєшся перепочити. Голова завжди має показувати на Іншу. І ще треба триматися якнайближче до кювету, щоб можна було перевірити, чи не повзу ненароком упоперек шляху, чи не повернув.