Олексій Волков - Емісар

А що як акція і є демонстрацію стану речей перед отією Міжгалактичною комісією?

Мало сказати, що почувався я вкрай кепсько, роздягаючись перед численними камерами і віддаючи своє тіло другій, більш реальній комісії — фахівцям цього шпиталю. На додаток обличчя парило під маскою, яка була передбачена угодою і мала служити подальшому захисту моєї особи. Кепсько було не від цього. Я відчував, що сьогодні станеться щось таке, чого передбачити неможливо поза всяке бажання, навіть якби й вдалося прочитати перед цим зміст усіх викрадених флешок Стенлі. Але запропонувати чогось свого я не міг, тому й слухняно плив за течією.

Обстеження зайняло три години, і під пильною увагою журналістів нашим адвокатам було передано документ про те, що представлена людина, тобто я, дійсно відповідає даним медичних висновків. Емісаром я так і не став, Стенлі вписав мене умовно як Пітера Сабецкі. Повноважний представник комісії доктор Браун мав їхати з нами до банку, щоб особистим підписом засвідчити правдивість наданого висновку. Мені навіть вдалося зазирнути у цей папір, у якому було записано про мою декстракардію, групу крові і все решта, на що звертала увагу банківська угода. Стояв і мій підпис. Точно таким я мав «підмахнути» й відповідний папір у філії банку, звільняючи загадкового Емісара від важких і небезпечних мільярдів.

Ще у шпиталі мене пристібнули кайданками до Ричарда Вілсона — представника нотаріальних служб, який особисто відповідав за неможливість підміни людини у масці, тобто мене. Щось кольнуло під грудьми справа, а може й зліва, коли замок клацнув на моєму зап’ястку, намертво з’єднавши мене з цією людиною. Хто знає, хто він насправді?

Це була незворотна фаза.

Ми мовчки долали шлях у центрі ескорту журналістів. І крізь вікно броньованого автомобіля, наданого, як сказав Стенлі, посередниками у цій справі, я помічав неабияку увагу до нашої процесії з боку ще якихось сил. Нас супроводжували, не інакше. А біля самого банківського офісу вже було оточення і на спинах озброєних службовців я побачив написи FBI. Проте вони не перекривали входу до офісу, а лише відгороджували його від машин і людей, які так чи інакше були на вулиці. Очевидно, і вони також увійшли у незворотну фазу, влаштовану Стенлі для усіх учасників події.

«Принаймні, нас не розстріляють на місці», — подумав я, коли усе стислося всередині від передчуття невідомого. Не скидалася їхня поведінка й на бажання «пов’язати» нас. Камери утворювали коло, у центрі якого ми й рушили до банку. Я намагався вловити, що бурмотіли журналюги у свої мікрофони, даючи коментарі, але не вдавалося.

У просторому приміщенні банківського офісу були люди — звичайні відвідувачі, адже ця філія не готувалася навмисно для проведення операції, і помічник керуючого, швидко з’ясувавши у чім річ, пообіцяв, що за хвилину нас запросять до окремої зали, де усе й вирішиться.

Я запитливо глянув на Стенлі. Він лише кивнув у відповідь, мовляв, усе буде як домовлено. Підійшов помічник керуючого, запрошуючи нас до окремого відділення у залі праворуч, куди вели сходи. Ричард Вілсон клацнув ключем, звільняючи моє зап’ястя. Та я не зрушився з місця. Уся журналістська братія мовчала, наставивши на нас об’єктиви та мікрофони. Погляд Стенлі не висловлював нічого. Він також мовчав, лише витяг телефон, набрав номер і послухав. Усе застигло у невизначеності. І найголовніше зараз було набратися витримки. Але ж як це важко!

Люди, які були у банку, звертали на нас увагу. Частина з них, вирішивши, що відбувається щось неординарне, від чого варто триматися подалі, виходили. Дехто продовжував свої справи. Працювали відділи банку. Поліція та ФБР не перешкоджали проходу до приміщення нових клієнтів, частина з яких також одразу повертала назад. А наші дії зависли. Що це було: непередбачені обставини чи тест на витримку? Усі чекали на мене. Саме я мав зробити перший крок на сходи, щоб решта також потяглися туди. Провівши машинально рукою по лобі, я сперся на ламіновану поверхню столу. Дивне відчуття торкатися сухої гуми на власному обличчі, коли під нею у прямому розумінні усе стікає потом. Пальці мої також були вогкими, але зарадити цьому я, на жаль, не міг.

Скляні автоматичні двері прочинились і вона увійшла широким упевненим кроком — наче керувала цією самою філією банку. От тільки вираз обличчя не відповідав. На ньому також була маска, схожа на мою. Але це була Інга. Її я упізнав би не знати у чому. Я випростався і зробив крок назустріч, взявши її за лікоть.