Олексій Волков - Емісар

Ідея сподобалась і я почав шукати у розділах бодай якісь дані про те, що це могло б бути, максимально звертаючи увагу й на інші речі. Особливо ретельно я відстежував останній фрагмент Справжньої історії, який і стосувався якраз вторгнення флоїдів. І читаючи про створення землянами генетичних станцій, про які розповідав Марк і які начебто продукували отих нових землян, придатних для зворотних змін, я наткнувся на файл для спецкористування. Він не відкривався без введення коду. Оце вже ставало по-справжньому цікавим, і я щиро шкодував, що Ілля так і не встиг навчити мене, як влазити у такі речі, коли пригадався один епізод. Тоді ми сильно погаркалися і Марк заявив нам, хоча більше це стосувалось Інги: «Якщо ви колись передумаєте, а мене не буде поруч, запам’ятайте:» …він повторив це двічі… «БАД 63!» Моя «розвідницька» пам’ять не підкачала. БАД 63. Без дефісу. Я швидко набрав це латиницею, але код не спрацював. Але ж програма запущена у російській версії! Довелося повторити те саме кирилицею. Є!!! Файл відкрився.

Я не читав, а поглинав текст. Земляни встигли зробити це і створити невелику популяцію нових, придатних до зворотних змін. Вони не фіксувалися сканерами. Усі ж решта шансів на виживання не мали і були невдовзі поступово знищені. Але інформація, яку я читав зараз, уже була передана тим, хто, маючи праве серце, все ж таки залишався більш спорідненим з цією багатостраждальною планетою і мав шанси на зворотнє перетворення. Разом з інформацією ці люди передавали з покоління в покоління сироватку, яка зберігалася у спеціальних флаконах, закупорених за допомогою герметика, який забезпечував її дієздатність, охороняючи від зовнішніх впливів. Я витяг шматочки воску і пом’яв у пальцях. Ось що воно. Відірватися тепер було важко, і я час від часу забував навіть про те, що варто бути напоготові, аби встигнути висмикнути і сховати флешку, а ноутбук вчасно перемкнути на гру.

Нові земляни гинули у катаклізмах тих часів, вироджувалися, не здатні для продовження роду знайти собі подібних у натовпах людей , губилися і знищувалися сироватки. Звісно, усі придатні для відродження цивілізації не могли володіти інформацією у повному обсязі. Все знали тільки обрані. На них і покладалася місія пронести оце, частину чого я зараз тримав у руках, крізь століття і надати міжгалактичній комісії.

Стенлі не поспішав повертатися, і увечері (вдень я таки мав заплющити очі), мотельний ноутбук знову був зі мною. Однаково зробити для себе чогось більшого зараз я не міг. Можливо, і цим я не скористаюся ніколи, але за вечір і півночі мені вдалося принаймні осягнути, що таке міжгалактична комісія. Це не були дядьки у скафандрах, які одного прекрасного дня могли з’явитися з літаючої тарілки і з вдячністю прийняти оцю флешку, аби потім покарати жорстоких флоїдів. Довелося ще раз пройти галеологію, щоб уявити, що вони, як і самі флоїди, дійсно не мають рук, ніг і ще чогось, характерного для нас.

Мої лікті спиралися на потертий стіл, деревина і лакове покриття якого, як і загвинчені у нього шурупи, складалися з різних атомів. І якби замість ноутбука у мене був якийсь надпотужний мікроскоп, якого люди ще не вигадали, я б зміг побачити їх на власні очі. І з мільярдів цих атомів міг би обрати один, що був центром-сонцем, навколо якого оберталися електрони-планети і на одному з них, де були сприятливі умови, як ото на нашій Землі, я б міг виявити якусь форму життя. Зовсім не зрозумілу для мене, без рук-ніг і усього решта, але зі своїми радощами й бідами. І тоді я міг би бути для них або чимось на кшталт флоїдів або ж, навпаки, міжгалактичної асоціації. А вони, потерпаючи від моїх втручань, також не змогли б осягнути своїм примітивним розумом, яким це маю бути я з двома руками й ногами, так само, як і я сам зараз не міг уявити собі флоїдів, не зважаючи на докладне тлумачення складених невідомо ким комп’ютерних сторінок. І вони — оці, зі столу, також не мали б сил протидіяти мені, як не змогли свого часу земляни протистояти флоїдам.

Флешку на свій страх і ризик я вирішив залишити при собі. Здавалося, я прочитав усе, що тільки міг хоч якоюсь мірою розуміти. І на той час, коли Стенлі постукав до кімнати, вже не чіпав її.

— Я так розумію, у тебе все гаразд, — пильно глянувши на мене, промовив він.

— Гаразд буде, коли я опинюся подалі від цієї мари, — відповів я. — І не сам, а з Інгою.

— Сподіваюся, це станеться післязавтра.

Мені не причулося. Він сказав — післязавтра.