Олексій Волков - Емісар

Кінь воїна, який наче вирішив здатися разом із здобиччю, йшов з відпущеним повіддям назустріч переслідувачам, які ось-ось мали б з’явитися, адже неважко тримати слід утікачів, які скачуть неторканими степовими травами. А ось і той, хто безнадійно відстав. Згадалося, як це було. Запорожці відсахнулися, боячись пронизати списами дівчину і, збивши конем першого, Тубілай рубонув наступного, тільки той якимось дивом встиг вихопити шаблю і навіть зумів її втримати після удару яничар-аги. Він-то і вдарив потім Ханіма, який наступним, услід за Бастюрком, кинувся у прорив. Щоправда, влучила козацька шабля по крупу коня…

Вони зрівнялися і Ханім осадив скровавленого скакуна, який і сам вже готовий був упасти. Що це замислив ага? Повернувся по нього? А чому ж разом із полонянкою? Ханім зрозумів усе лише тієї миті, коли просвистів ятаган. А крику дівчини він вже не почув. Розрубана голова Ханіма похилилася на груди. А Тубілай, підхопивши повіддя його пораненого скакуна, звернув зі сліду, прямуючи у низину, де кілька верб пообростали очеретом і проглядався вузький потічок.

Тіло Ханіма давно вже випало із сідла, і, озирнувшись ще раз, Тубілай залишив пораненого коня, який тепер спотикався, ледве переставляючи ноги, а сам верхи перескочив потічок і заїхав до яру. Звуки наближення переслідувачів уже долітали його вух. Кінь Ханіма важко поводив боками. Тепер вони не звернуть з основного сліду, побачивши, хто залишив оцей. Усе на грудях Тубілая змокло, адже їхав, увесь час притискаючи до себе полонянку, її гаряче тіло. А дівчина виявилася на диво тендітною, легкою, наче пір’їнка. Не така, як більшість невірних, яких продавали у Кафі, які потім потрапляли до їхніх гаремів. Ті вгодовані, грудасті і якісь драглисті. Вона — тоненька, немов лоза, хоч надвоє складай і ховай до кишені. При усіх султанових дивацтвах смак його на жінок тепер зіграв на руку.

Але насправді складати її надвоє Тубілай не збирався. Це диво має не пожмакатися, поки доїде до Істамбула. Інакше він не зможе виконати дивне бажання повелителя. Вона доїде. І тоді султан пробачить йому не те що втрату сотні кращих яничар — взагалі усе. І озолотить його.

Тубілай, взявши руки дівчини, завів їх за спину, збираючись зв’язати. І цієї миті вона, розуміючи, для чого це робиться, вигнулася, немов куна, і увіп’ялася зубами у його обличчя, намагаючись видерти руки. Біль був дикий, і його пальці мимоволі схопили шию полонянки. Лише якесь диво зупинило їхній останній рух, не давши зламати гортанку дівчини. Напевно, розуміння, що цього султан не пробачить. А вона, так і не зумівши видерти рук з лещат його вільної долоні, намертво зімкнула зуби, дихаючи у саму щоку викрадача. Тубілай міцно стискав однією рукою обидва її тонкі і вже безсилі зап’ястки, намагаючись іншою так притиснути обличчя дівчини до свого, щоб не дати їй дихати. І тоді вона розтисне зуби.

Тупіт коней ставав усе відчутнішим. І якби це тільки було можливо, він видер би зуби полонянки зі свого обличчя разом зі шкірою. От тільки, чи витримають вони? Адже такі ж тендітні, як і уся дівчина. А повелитель цього не пробачить. Тому і божеволів від болю, чекаючи її «милості» і ризикуючи втратити взагалі усе. А мить тяглася, наче густа кров по шиї. І вона продовжувала дихати — переривчасто, зі звуком, стогнучи з останніх зусиль і розмазуючи його кров. Тільки б не захлинулася нею…

І раптом біль минув. Натомість у ньому з’явилося щось нове. Відчуття, що ця, притиснута до його тіла жінка, була частиною того, що його чомусь хвилювало — цього степу, сонця, вітру — не таких, як у Туреччині, чимось незрозумілих і наче знайомих. І разом з тим зараз вона, увіп’явшись намертво, була наче як його частиною. Уявлялося, як його кров, що завжди належала всемогутньому Аллаху, змішується з кров’ю та слиною цієї невірної — такої казково прекрасної. Усе це загрожувало відібрати розум. Тубілай відчув, що якби міг вирішувати сам для себе, то хотів би, щоб її зуби не розтискалися ще довго, а дихання було ще ближчим… Він ще сильніше притис голову дівчини до свого обличчя. Якщо це божевільне дихання не зупиниться, він-таки втратить розум і тоді однаково не виконає своєї місії.

Воно зупинилося — її дихання. Якраз у ту останню мить, коли яничар-ага ще міг володіти собою.

Я отримав доволі дивне завдання, з яким упорався просто блискуче. Була глибока ніч, коли інструмент, яким мене озброїли, почав тихо підлазити під дерев’яну раму вікна на першому поверсі міської поліклініки. Ця стіна стояла до огорожі, за якою ішов ряд кущів, і мене ніхто не міг бачити. Звісно, руки були наче не своїми, коли виконували таку незвичну роботу. Одного разу скрипнуло досить гучно. Зрештою рама піддалася і я вліз у темний коридор, де навіть від обережних кроків ішло відлуння. Я бував тут останні два дні цілком легально, тому легко знайшов вихід на сходи і піднявся на третій поверх. До коридорних вікон тут потрапляло світло з сусідніх будівель і я навіть прочитав табличку на дверях з номером 34. Другий інструмент підсунув під планку дверей там, де був замок. От тепер скреготнуло добряче. Серце моє бухало, хоч злам цей відбувався не у банку, а закладі, де навіть немає сторожа. Далі пішло легше. Двері з номером 12 на другому поверсі відчинилися без проблем. Нічого не взявши, але перекинувши папери у ящиках столів і шафах, я виліз через те саме вікно і втулив раму на місце.