Олексій Волков - Емісар

— А от і можете, — натягнуто посміхнувся він. — Ми тут не випадково. Навмисне до вас їхали. Хочемо запропонувати вам вигідну справу.

— Ні, дякую! — я підняв обидві руки. — Не хочу ніяких справ. Мені час іти, пробачте. Дякую, що завітали. За вечерю можете не платити.

Іноді доводиться вдаватися до такого. А ці двоє, схоже, на те й розраховували, щоб поїсти надурняк.

— Шановний пане Володимире, — він знову зупинив мене. — Ви не так нас зрозуміли. Плата за вечерю на столі. А ми дійсно хочемо, щоб ви розглянули нашу пропозицію. Усе добровільно. У вас є вибір. Не схочете — відмовитеся. А от вислухати доведеться. Повірте, тут у вас вибору немає.

— Гаразд, — сказав я, відчуваючи все більший і більший неспокій. — У чому ж пропозиція?…а звідки вам відомо моє ім’я?

На це він поблажливо посміхнувся:

— Не лише ім’я, пане Байдо… Не будьте таким наївним, ви ж не такий. Давайте завтра, коли вам зручно, на алеї Перемоги у напрямку до Кільця.

— Це я що, маю їхати до…

— Там вистачить і на бензин, — розвів руками гість, не давши договорити. — Я сидітиму на одній з лавочок, побачите. До речі, я не сказав — це приватна пропозиція. Займатися державним шпіонажем вам не пропонуватимуть.

— А не можна тут і зараз? — наполіг я.

— Пізно, — він показав на годинник. — А розмова довга. Упевнений, вас це зацікавить.

Я повернувся мовчки і застиг біля одвірка. Люба домивала посуд. Оксана вийшла з бару і спробувала зазирнути мені в очі, а потім провела долонею перед моїм обличчям:

— Егей! Альоу! Шефе, ви у відключці? — вона засміялася. — Ти що, побачив те, що на столі, й очманів?

— А що на столі?

Я повільно повернув голову і побачив на скатертині розкладені, наче карти, три купюри по сто доларів. Гроші були справжні. Новісінькі.

— Класні клієнти, — співала Оксана. — Правда? Це завал… Зараз Ігор за Любкою приїде. Мені з ними їхати? Га? Чи не їхати?

Вона легенько штовхнула мене боком.

— Їхати, — упевнено сказав я. — Їхати, сонце… Мені завтра рано вставати. А ти за старшу. На цілий день.

Якщо їхати за сто кеме, треба обов’язково ще сьогодні замінити реле. І не щедра платня несподіваних клієнтів штовхала мене у дорогу. Я розглядав три сотенні купюри, отримані за дві яєчні з беконом, салат і пиво, а відчуття було таке, наче мені вручили чорну мітку. Ті, хто спромогається на подібні жести, не відчепляться так просто, незалежно СБУ вони насправді, чи ні.

У гаражі робота не клеїлась, я згадував оту колишню свою кляту роботу, намагаючись витягти зі спогадів про неї те, що, можливо, й привело двох служак такої поважної організації до кафе «Артист».

Він сидів на лавочці якраз посеред алеї і читав газету. Навколо клумб з квітами мами возили немовлят, старші діти каталися на роликах і скейтах, бабусі-пенсіонерки несли хліб з кефіром, а більшість просто квапилися у своїх справах.

Я привітався і сів поруч. Він відклав газету, і та ж сама натягнута посмішка скривила його обличчя:

— Радий вас бачити, пане Байдо. Як доїхали?

— Дякую, давайте до справи, — попросив я. — До речі, ваша платня виявилася надто щедрою, я привіз решту.

— Ну що ви! — засміявся він, зупиняючи мою руку, яка смикнулася до кишені.

— Це на випадок, якщо не зможу задовольнити вашу пропозицію.

— А от тоді й поговоримо про здачу, — він дружньо поплескав мене по плечі і почав: — Власне, нічого такого я вам не пропонуватиму. Всього-на-всього, зважаючи на ваші ммм… так би мовити, таланти… зіграти роль. Вам доведеться проїхатися в одне-друге місто, з деким зустрітися, поговорити… Ось таке. Кілька зустрічей, з гарними жінками у тому числі. А платня буде немалою. Конкретні умови можемо обговорити зараз.

— Господи… Звідки вам відомо?! — я не зміг стриматися. — Хто? Костянтин нацькував вас на мене? От, сучара… Значить так, — я зірвався з лавки, — запам’ятайте: я цим більше не займаюся! Ви зрозуміли? Можете стріляти, до в’язниці садити… Я сказав — ні! Ніколи!

Очі його звузилися, ніс загострився, це було помітно, не зважаючи на злість і розпач, що охопили мене. Він не скочив слідом за мною, лише підняв застережливо палець:

— Не гарячкуйте, Володю. Ви не бачили ще моїх аргументів «за». Сядьте, прошу вас.

Я хляпнувся на лавку і зарікся, що хоч якими б були його аргументи, якщо цей щур не відчепиться, завтра пошлю під три чорти свій кабак з хатою, машину, не кажучи вже про Оксану і всіх решту, і заберуся туди, звідки приїхав. Нехай краще стану алкашем і здохну там від білої гарячки, аніж влізу ще раз у таке.