Олексій Волков - Емісар

І він оглядав обрії, не заплющуючи очей ні на мить і навіть не згадуючи про люльку. Не зринала у козацькій голові і думка про те, що воно вельми дивно, коли загін яничарів гине заради однієї полонянки, нехай навіть це онука полковника. Давно б уже мали кинути здобич і рятувати власні голови, як личить порядним бусурманам. Нехай навіть дівчина дуже гарна і варта високої ціни золотом на невільничому ринку…

Так гадав сотник. Просто не доводилося Андрушеві бачити її раніше.

Усе летіло з-під рук. Я кидався по хаті, перевертаючи те, що потрапляло під ноги, і сипав прокльони невідомо на кого. Я збирався. Подалі звідси. З цієї клятої країни, де мені вочевидь немає і не буде місця. Тільки легко сказати — подалі. Як зникнути?

Перше з почуттів, які охопили мене вдома, була прикрість. Я вже не думав про людей, котрі усерйоз зазіхнули на моє життя і свободу, і краявся лише одним — навіщо я повернувся. Навіщо?! Сидів би зараз за тисячі кілометрів, на протилежному боці земної кулі, і прибирав їхнє чистеньке сміття чистенькими рукавичками, попиваючи у вільний час їхнє віскі — нехай гімняне, а все ліпше аніж втягувати голову у плечі в очікуванні кулі, яка прилетить не знати звідки без звуку, так, як у бідолашного пенсіонера, котрий загинув тільки через те, аби полякати мене.

За вікном усе спокійно. Пролітають по трасі машини — рідко, адже дорога наша не магістральна. Проїдуть дві-три і пусто. Відвідувачів у кафе немає. Хто може зараз стежити за мною, щоб знати, спробую втекти чи ні? Швидше за все ніхто. Я знову обводив поглядом обрій і переконувався у цьому. Хто завадить мені втекти? Хто знатиме про це, коли уночі тихенько вислизну через задні двері і, обійшовши Чортову Гору, піду полями?

Голова відмовлялася аналізувати те, що сталося. Я давно вже не копирсався у своєму минулому і зв’язати зараз усе до купи було надзвичайно важко. Одне тільки не викликало сумніву — цей хвіст притягся за мною звідти, з дев’яностого-дев’яносто другого року, коли я був неперевершеним у своєму жанрі. Стільки часу минуло… І ще я був упевнений, що ні до якого СБУ цей мудак не належить. Маячня. Хоч якою б паскудною була наша країна, її силові структури не відстрілюють громадян. До цього у нас не дійде. Швидше за все посвідчення цього підполковника липове, а сам він — звичайний бандит, навіть якщо і працює у поважній структурі. От тільки хто мною зацікавився? Хто зумів вирахувати мене за стільки років і у такій дірі? Невже просто невезіння? Ну отак-от, їхав хтось і побачив старого знайомого… Ні, такого не буває. Світ тісний, але ж не настільки!

Валіза зібрана і я чекав темряви, наводячи останні штрихи. Мені дали час оговтатись і відпочити. Чомусь вони упевнені, що я не втечу. Дарма, хлопці. Завтра-післязавтра я буду в аеропорті одного з наших міст або ж на залізничному вокзалі. А сьогодні цілу ніч ітиму, переконуючись, що жодна жива душа не бачить — хто я і де. І тоді Польща — так найлегше, найшвидше. А потім яка-небудь Бельгія або Німеччина. А там… Так воно і станеться. Якщо, звісно, це насправді не таємні служби, про які ніхто не має уявлення. Тоді мене перехоплять під час перевірки паспорта на митниці, хоч куди б я пхнувся. Тоді, аби перестрахуватися, кордон потрібно переходити нелегально…

Я стиснув голову руками, вона починала боліти.

Оксана з’явилася несподівано.

— А це що… — не зрозуміла вона, побачивши розгардіяш, а потім і сумку. — Ти кудись збираєшся?

— Збираюся, — сказав я. — Але про це ніхто не повинен знати. Зрозуміла?

— Куди? — вилупила вона очі.

— На Кудикину гору.

— У нас тільки Чортова… — розгублено промовили губенята, до яких мені тепер було байдуже. — А коли вернешся?

— Не знаю.

— А… тут хто буде керувати?

— Хто хоче, — відповів я. — Можеш ти керувати. Скільки влізе. Ти вмієш.

— А… Я нічого не розумію…

Їй дійсно важко було зрозуміти, що це коїться.

— Відчепись, — попросив я. — Що тобі не ясно? Приходь собі і працюй. Що заробиш, то твоє.

Вона так і залишилася посеред кімнати з розведеними руками. Мені навіть стало її шкода. Я сів, намагаючись сконцентруватися, та Оксана мені дуже заважала. Вона сперлася на одвірок і мовчки водила очима по стінах.

— Слухай, сонце… іди чимось займися. Прошу тебе. Я не можу зосередитися, — я підійшов до неї і обійняв. — Давай… Будеш приходити, працювати… Хто питатиме, скажеш, що поїхав на якийсь час, а куди не сказав. У податкову плати, гроші рахуй, витрачай. А там… буде видно.