Ірина Львова - Мій чоловік — пінгвін

— Не знаю. Десять? — припустила я.

— Десять ЧОГО?

— А вам потрібне ЩО? — поцікавилась я.

Він із презирством глянув на мене.

— Якщо ви хоч трохи розумієтесь на домашньому господарстві, то повинні знати, що цей незрівнянний ніж визнаної фінської фірми «Обдирайлен» коштує в магазинах близько 120 у.о.

— «У»… пробачте, чого? — пропищала я.

— «О»!

— А… Ото!

— Та у НАШОМУ магазині він продається сьогодні — зважте, лише сьогодні — тільки за 80 гривень. Тримайте! — із цими словами він рішуче віддав ножа до моїх рук.

«Мазохіст, — думала я, втрачаючи свідомість. — Божевільний мазохіст».

— Не витирайте спиною вапно зі стіни, — повернув він мене у реальність. — Що на носі?

— Невже бородавка? — жахнулась я і отямилась.

— Свято на носі! Такий ніж перед святами — предмет першої необхідності! У вас хто на кухні хазяйнує? — підозріло поцікавився він.

— Е… Хатня робітниця, — продовжувала брехати я, — вона зараз якраз із супермаркету повернеться.

— Отакої! А казали, що грошей не маєте.

— Чому не маю? У мене повно грошей. їх уже й складати нікуди, — мене почало заносити.

Я страшенна брехунка. Це моя третя вада. Щоправда, мама про це не здогадується.

— Прекрасно! Платіть 80 гривень — і ножик ваш.

— Ви просите у мене грошей? — нарешті здогадалась я.

— Чому прошу? Я хочу, щоб мені заплатили за товар!

— Ага! Отже, я не помилилась на початку. Усе-таки продаєте… А що, і ліцензія у вас є, і податки сплачуєте? — моя сміливість дедалі зростала.

— Навіщо? Адже я — рекламний агент, — не розгубився він.

— Мені нічого не потрібно. Дякую.

— Ви добре подумали?

— Авжеж.

Погляд блакитних очей зненацька став крижаним. Голлівудська усмішка перетворилась на презирливу гримасу. Навіть краватка якось потьмяніла і перестала видаватись фірмовою. Одне за одним, в «адідасівській» сумці зникали ніж, часникодавка, мочалка й карта Кентуккі.

— Стривайте! — запротестувала я. — Подарунки поверніть!

— На подарунки заслуговують лише покупці, — відрізав він.

— Так нечесно! Я розумію, що з президентом і мером домовитися важко (тому карту і часникодавку забирайте), але залиште хоча б мочалку — це ж від вас особисто! — наполягала я.

— До побачення, — сказав він, прямуючи до дверей. Вже з порога озирнувся й додав:

— Ну гаразд, давайте сорок гривен. Або дванадцять за мочалку.

— До побачення, — сказала я.

На його обличчі з явилося гамлетівське страждання і він із болем промовив:

— Щойно ви втратили свій шанс!

— Ви також! — відповіла я голосом Офелії і грюкнула дверима перед нахабною пикою.

— Можемо домовитись за двадцять п'ять! Ви переконані, що вам не потрібен ніж? — пролунало з-за дверей.

— Ще б пак!

— Чого ж ви хочете?

— Заміж! — крикнула я і пішла на кухню варити каву. Насолоджуючись духмяним напоєм та самотністю, вкотре вдалася до філософських роздумів. Чому мені фатально не щастить у коханні? Тільки-но з'являється на обрії двометровий красень, як жорстока доля встромляє палиці у колеса. Узяти хоча б того Володю, котрий обіцяв допомогти терміново виготовити закордонний паспорт. Паспорт був гарний, майже справжній. Мені так і сказали спочатку на митниці, потім — в іншій установі… Або ж Сашка, через чию агенцію я вигідно придбала віллу на Канарах. Щоправда, для цього довелося продати бабусин старенький будиночок у Козельниках, після чого надія на розкішне життя розтанула разом із Сашком та агенцією. Про Андрія з «Гербалайфу» і згадувати не хочу. А Сергія, який обміняв мої гривні на долари за вигідним курсом, досі не можу забути. Правду каже мама, що…

Мої роздуми перервав дзвінок у двері. Це знову був він. Уже без краватки. Зате з величезним букетом троянд.

— Що цього разу? — поцікавилась я.

— Прийшов просити вашої руки! — розплився він у посмішці. — Ви ж хотіли заміж? Тож будьте моєю дружиною!

Він простяг мені троянди і пройшов до кімнати ходою тріумфатора.

— Е… Дякую… Тобто… я не знаю… Мені треба подумати, — розгубилась я.

— Нема про що думати. Тебе навколо пальця не обведеш. Я про таку дівчину все життя мріяв, — він схопив мене в обійми. — Тебе як звати?

— Пенелопа… Ні! Окса… Іра! — нарешті пригадала я.

— А мене Модест…

Так ось воно яке, жіноче щастя… Тепер і померти не шкода…

— Модесте, а що у твоїй кишені? — спитала я, оскільки мої очі були якраз на рівні його нагрудної кишені.

— Обручки. Торговельної марки «Голд Лох». Думаю, тобі сподобаються. От тільки, знаєш, сонечко, в мене зараз фінансова криза, ти б не була так люб'язна…