Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник)

От іде вона, тая людина страшна, йде вулицею, ногами плутаючи, на ціпок спираючись, іде і кляне свою невістку, що витолочила в неї траву, що ніяк од неї вона не відбере півклуні, що їй присудила районна земельна комісія.

Проста собі баба – подумаєте ви…

От сидить перед вами людина, полу, очевидно, жіночого, у свитці, в полотняній спідниці, боса, з закутаною у велику сіру латану-перелатану хустку головою, і дивиться на вас вицвілим одним оком і розповідає, причитаючи, про життя своє безрадісне…

Проста собі баба – подумаєте ви… Ні, граждане, то не проста собі баба, а то страшна баба, то «баба-коровниця», що вже сімдесят із гаком літ полохає сільське населення…

То така баба, що зустрінете її – значить, обов’язково з вами лихо якесь трапиться…

То така баба, що, як перейде вам дорогу, – краще вертайтесь, бо все одно нещастя буде…

Отака баба…

Прізвисько «коровниця» нічого спільного з її таємничою силою не має: то її чоловік колись барині корови пас…

Таємнича баба…

Йде «баба-коровниця» через майдан… І от ви бачите, як пастухи галопом летять, аж вітер шумить.

– Куди ви, хлопці?

– Оббігаємо, щоб «баба-коровниця» дороги не перейшла, бо телята молоко повисисають.

– Обов’язково повисисають?

– Об’язательно!

І то вже так і знайте: повисисають.

– Чого це, Йване Дем’яновичу, додому їдете? Вчора ж казали, що в ліс по дрова поїдете на цілий день.

– Та оце ж і їхав, так «баба-коровниця» дорогу перейшла… Вернувся додому, бо все одно або гілляка приб’є, або перекинусь дорогою, або коні поносять…

– Обов’язково?

– Об’язательно! От ви смієтесь, а я на собі перевірив… По снопи поїхав… Перейшла вона мені дорогу… А, думаю, лиха тебе година бери: поїду… Поїхав… І що ж би ви гадали: перекинувся… Перекинувся і війя поламав… Отака вона…

І хоч кого ви тут розпитаєте про бабину силу, всі в один голос: «Таємнича баба! Чи око в неї таке, чи в іншому якомусь місці в неї та сила сидить, а що сидить, то сидить…»

І не говоріть…

І пішла демонстрація бабиної сили: і осі ламалися, і шворні лопалися, і обіддя розпадалися, і війя перебивалися, і коні носили, і воли дрочилися, і телята висисали, і… і… і…

Безліч прикладів…

Сили в тої баби невичерпані родовища.

І скерована вона виключно на шкоду людові православному…

Сила в неї, хоч що ви там говорите, од чорта! Не інакше!

Я скептик. Я не вірив і посміхався собі, коли мені розповідали про страшну силу в «баби-коровниці».

А воно правду люди кажуть: не смійся… ніколи не смійся…

Не збрехали люди.

Довелося мені поїхати на пошту…

Їдемо… От Андрій Васильович і каже:

– Чорти «бабу-коровницю» пруть!

– Буде щось?

– Буде…

Так і вийшло. Заїхали ми в Пісках до сільськогосподарського кооперативу ковбаси купити… Важить нам прикажчик ковбасу… Тільки ото одрізав, а вона з-під ножа – плюсь! – і в мед!

І їли ми солодку ковбасу… А ковбаса з медом – не булка з медом: самі знаєте…

Я й кажу:

– Чи не «баба-коровниця»?

– Вона! Добре хоч не в дьоготь! Могла б і в дьоготь плюснуть…

Отака баба…

Страшна баба…

Гіпнотична баба… Гіпнотизує оддалеки й руками над вами не вимахує…

І гіпнотизує…

А ми їй віримо! Отакі ми!

Це вже, коли ніч темна верхи сіла на ліси, на степи, на луки…

Сіла ніч і вмостилася…

Тоді сторожко кругом і чути, як десь далеко-далеко собака гавкає…

Це коли вже корова біля ясел лягла, ремиґаючи, а небо зорями витріщилось…

Тоді тіні поза церквою сіртаються, а сторож церковний б’є чотири рази здорово, а один раз тихо…

Отак:

– Дзень!

І замовк…

Дванадцята десь година вже…

І коли серед двору віз, а на возі сіно, а біля воза коні сіно те хрумкують, тоді всі, що біля воза стоять, про щось думають.

І палять, палять, палять…

А дим од цигарки пхукне й розтане в темряві ночі літньої…

А Микита Микитович, суворий поглядом та м’який по-полтавському на «л», промовить:

– Були («л» у його отак: ль) хлопці й у нас у Попівці, та загули… Повбивано…

– І Семена вбито?

– Вбито…

– Меткий хлопець був…

– Да… Добрий хлопець був… Зазнали ми з ним гіркої за денікінців… Були діла…

І тихо… Тільки хрумтять коні, та спльовують після затяжки слухачі…

– Як прийшов отой Денікін [104](я тоді в Червоній Армії був), в підпіллі ми залишилися… У партизанах… З Кременчуком зв’язалися – дано нам гвинтівок, кулемета дано… Ув отім лісі в нас уся зброя була… Якось поприходили додому, нас і згарбано… Мене, Семена, Гаврила й ще там одного… Згарбали – і в Кременчук! Найняли ми дві підводи: нас четверо, а конвоїрів денікінських троє… Їдемо. Ну, думаю, діло не таке вже і скверне; бо їх троє, а нас четверо… Я з Семеном на передній підводі, з нами один вартовий, а ті двоє на задній… І вартових у них двоє… Проїхали хутір… Я й моргаю: