Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник)

Сидимо ми якось на Денисовій косі, на березі, та й дивимось на шкаралущі з яєць морської птиці, що енергійно несе яйця для яєчні православного населення, на косі «обитаємого»… А шкаралущі ті, як яєчня вже спечена, викидаються в море, щоб не бачив ніхто, як нищиться морська птиця на Денисовій косі…

Сидимо та й «дакаємо», бачачи, як у нас природа наша охороняється…

Підпливає баркас, а на баркасі п’ять засмаглих «гражданов», з вусами попід носами (декотрі з сивими) і з залізними вилами в руках…

– Здорові були, – кажуть граждани.

– Драстуйте, – кажемо ми.

– На охоту?

– Ні, так… Подивитись, як тут, на косі, що й до чого… А ви?

– А ми комку збираємо…

– Ну, сідайте, закуримо…

Сіли й закурили…

– Так комку, кажете, збираєте?

– Комку збираємо…

– Що ж у вас – артіль, чи як?

– Яка там артіль? Од «хазяїна»…

– Ну й що?

– Та що ж, «гіркі, сестро, заробітки»… Хіба ти його багато назаробляєш, коли й вигорни, і висуши, і збери, і спресуй, а воно тобі по п’ятнадцять копійок з пуда за всю ту роботу платить…

– А хто ж у вас за «хазяїна» править?

– Та Гальперин якийсь, із Харкова…

– А що ж воно за Гальперин такий?

– А ми хіба знаємо, а ми хіба бачили його? Живе собі в Харкові, а ми тут робимо… Тут у нього уповноважений є… Так іноді приїздить з Харкова, подивитись, та й усе…

– Іч який Гальперин!.. Сидить у Харкові, а ви тут збираєте?

– Еге!

– А почім той Гальперин продає ту комку, що ви йому збираєте?

– А ми хіба знаємо? Може, по карбованцю, а може, й по півтора… Вона не дешева…

– А ви йому по п’ятнадцять копійок збираєте?

– Еге!

Тут уже (з пісні слова не викинеш) в таку спокійну нашу бесіду почали вскакувати, з нашого (признаємось) боку, слова, що їх аж ніяк не можна на папір навести… Нехороші почали слова вскакувати…

– Так що ж ви, – кажемо, – не можете того самі робити, що робить Гальперин? Не можете скласти артілі, щоб не годувати Гальперина?

– Та воно…

– Що воно?

– Так Гальперин заплатив за оренду чотири тисячі, та машини…

– А ви цього скопом не могли б зробити? Чи вам би не пішов Наркомзем на поміч, щоб дати в розстрочку оренду? Чи у вас: нема КНС, що міг би це на себе взяти? Чи ви не маєте кооперації? Ви стоїте, чухаєте поперека, а Гальперин у Харкові не на комці, а на перинах спить?!

– Та воно так!.. Так ми ж народ тьомний !..

– Тьомний ви народ?! Так ви (трах! трах! трах!) Гальперинові на перину заробляти «не тьомний», а для себе «тьомний»?!

– Та воно (трах! трах! трах!) так! Правильно!

– А потім скиглите, що «жисть чижолая»?!

– Ну що ви з нами зробите, коли отакі ми. Ех (трах! трах! трах!), «жисть»!..

– Ото тільки й нашого: я на вас – «трах», а ви на «жисть» – «трах», а Гальперини на перинах сплять…

Іще одно. На Денисовій косі, кажуть, комки щороку збирають щось 40 000 пудів… Підрахуйте, скільки Гальперини можуть перин придбати, бо: «так ми ж народ тьомний». І не забувайте, що для того, щоб тую комку збирати, не треба навіть «світла» особливого: комка собі росте, сама на березі лягає, а ти тільки згрібай та пресуй…

Так навіть і для цього «ми народ тьомний» (трах! трах! трах!).

Ах, тумани над озерами!

Ах, луки над Дінцем, над Пслом, над Ворсклою!

Ах, ліси! Ах, лани широкополі!

Господи! Та хто ж вигадав оце все?!

Хто вигадав крижня, хто зайця сотворив та лисицю?

Та ви знаєте, що оце все робить з людиною?!

З тою людиною, що в звичайний час життя свого повсякденного нормальніша за нормальних усіх людей, а в суботу або в день перед святом починають у неї (у людини в тієї) бігати очі, починає та людина на кріслі крутитися, соватися, поглядати щохвилини на годинника, а потім непомітно, бочком, бочком, за картуза – і шусть з установи!

І біжить та людина додому, хапає рушницю, ягдташа, патронташа, собаку і мчить на вокзал, бо ж о 4-й годині потяг іде!

І ніяка сила не в силі зупинити тої людини!

І ніколи ніхто її не зупинить, бо… ах, тумани над озерами! Ах, ліси! Ах, лани широкополі! Ах, качки! Ах, зайці!

Бо та людина – мисливець!

Нема в світі найбільшої сили, як жінка!

Але в цім разі і жінка нічого не вдіє…

І жінчина сила розбивається об тумани над озерами, об ліси, об лани широкополі…

– Іване Петровичу, в суботу їдемо?

– Як вирвусь, так їдемо!

– Звідки вирвусь?

– З дому! Заховала, триклятуща, рушницю!

– Ну?! І не поїдете, значить?

– Нічого це, брат, не значить, бо дав синові полтиника, щоб винюхав, де вона її заткнула, та переховав у інше місце! Він у мене такий, що знайде! Поїдемо!