Олег Черногуз - Веселий ярмарок

Семен Семенович зажурено подивився на своє тьмяне відображення в поліровці столу. Годинник у кабінеті байдуже відцокував останні хвилини першої половини дня. «Кого ж я міг забути?— судомило мозок.— Кого?..»

Раптом Семен Семенович схопив трубку і став швидко накручувати диск телефону.

— Костянтине Федоровичу!.. Так, я... Доповідаю... Ваше доручення виконав. Є кандидатура... Я... сам... за власним... бажанням...

Ми з Вовкою — шестикласники. Не найкращі учні. З астрографії та космолінгвістики у нас тверді трійки. А що таке тверда трійка? Це коли в щоденнику двійки, а наприкінці чверті тебе сяк-так витягають на трійку, аби не знижувати успішність усього класу.

Однак тепер ми з Вовкою стали відмінниками. Як з астрографи, так і з космолінгвістики.

А сталося таке. І Вовка, і я мріяли про славу та подвиги. Зрештою, мене цілком влаштовувала тільки слава, та Вовка твердив, що без подвигів слави не буває.

Ми спитали нашого класного керівника Ларису Романівну (вона викладає у нашому класі космолінгвістику), чи можна здійснити подвиг у наш буденний час космічних перельотів? І почули у відповідь, що у житті завжди є місце для подвигу, треба лише добре вчитися. Ось, наприклад, космогеологи, що досліджують вогняні надра Сіріуса, вчились у школі дуже добре, тому й почуваються у високотемпературній плазмі неначе у звичайній атмосфері.

Потім ми звернулися з цим же запитанням до директора нашої школи Гелія Петровича, який викладає у нас астрографію. Він відповів, що і в наші буденні дні будьякий трудівник може легко здійснити подвиг. Треба тільки завжди бути напоготові.

І ми були напоготові. Повсякчасно. Вдома і в школі. На уроці і на перерві.

І от одного разу, під час уроку астрографи, ми помітили, що директор школи Гелій Петрович подивився у вікно: чи не почався, бува, дощ. А коли відійшов од вікна на титановій батареї квантового опалення залишилась сірникова коробка, якої раніш там не було.

На перерві ми з Вовкою також подивилися у вікно: чи не почався, бува, дощ,— і забрали ту коробку.

Ми не раз бачили у кіно і читали у книжках, як агенти міжгалактичних розвідок передають у такій тарі важливі секрети про систему гравітаційної оборони. У нашій коробці й справді була шифровка. Дуже коротка. Там було написано: «19 год. 30 хв.»,

Ми підмінили записку. На такому ж пластиковому аркуші з учнівського зошита у клітинку ми написали: «18 год. 30 хв.» і знову поклали сірникову коробку на батарею квантового опалення. Тепер залишалося подивитися, хто забере її звідти.

Наступний урок був з космоліпгвістики. Наш класний керівник Лариса Романівна так само підійшла до вікна, аби подивитися, чи не вперіщив, бува, дощ. А коли вона повернулася до столу, сірникової коробки на титановій батареї квантового опалення вже не було...

Некомпетентні люди просто запитали б у Лариси Романівни, навіщо вона взяла чужу сірникову коробку? Але ми знали, як треба діяти у таких випадках.

По закінченні уроків Ларису Романівну, як завжди, біля школи чекав її чоловік, дуже підозріла людина, в окулярах нічного бачення, з нарукавними знаками техніка-ремонтника другого рангу.

Ми з Вовкою обмінялися одягом та реактивними ранцями швидкого руху, щоб нас не впізнали. І хоча у такому вигляді нас не впізнали б і рідні матусі, бо Вовка високий і дебелий, а я худий і низенький, і куртка від форми Вовки теліпалася на мені, наче плащ Гамлета з однойменної п'єси англійського драматурга Вільяма Шекспіра, ми однаково старанно ховалися за спинами перехожих. Лариса Романівна нас не побачила.