Олег Черногуз - Веселий ярмарок

Жив у мене студент з інституту харчової промисловості. Майстер на всі руки. З цукру гнав. З буряка гнав. З картоплі гнав. З абрикосів гнав. Казав, що навіть з каменю можна гнати. Аби тільки дріжджі відповідні знайти.

Студент з інституту фізкультури жив у мене. Отой, що бігає, ніби на місці стоїть. Щоранку за місто тренуватися біг. Так я йому, щоб він порожняка не ганяв, корзину на спину почепив. Туди сміття із двору виносив. А назад кролям траву... Чемпіоном став. З плавання. Стилем «кроль».

А то приходить Горобець. Таке — нижче трави і тихше води.

— Хазяїне, візьміть на квартиру.

— Куди я тебе візьму? У хаті ліжок, як у госпіталі під час холери.

— А я,— каже,— валетом з ким-небудь спатиму.

— На кого ж ти хоч вчишся?— питаю.

— На прокурора.

— З тебе,— кажу,— прокурор, як із козячого хвоста помело. Ти хоч скарги писати вмієш?

Тут у мене сусід — кровопивця. Цілими днями на саксофоні скиглить. А у мене — поросята. Зачують саксофон, стають на перегородку і співають... Нутрію якось мені підсунув, з авітамінозом. За четвертак. Я три місяці їй у хребет цибулю втирав. Щоб остаточно не полисіла. А потім синаш каже: «Тату! А вона інвалід. Вона рот розтулити не може. У неї верхній зуб на нижній заплівся...» То взяв на квартиру студента із стоматологічного інституту. Такий бідовий хлопець. За кілька хвилин всі зуби їй повисмикував... «Може, вам,— питає,— який заважає? То давайте. Поки інструмент під руками».

Поселився, значить, Горобець.

А через тиждень якась мадмазель прийшла. Ледве у хвіртку просунулася.

— Хазяїне, візьміть на квартиру! Не пожалієте. Я м'ясником працюю.

Хлопці мої як дізналися, що я взяв її, мало не цілували мене.

— Папашо,— кажуть,— ви нам кинули рятівне коло!

— Гаразд. Тільки не хапайтеся за нього всі одночасно...

Найміцніше вхопився за неї Горобець. Шнурує поруч, як винищувач коло бомбовоза.

Спочатку я думав, що його приваблює можливість надурняк поправитися. Думав, що худому майбутньому прокуророві потрібен свій м'ясник, а м'ясникові — свій прокурор. Потім бачу, там діло сягнуло значно глибше. Любовна петрушка закрутилася.

Дивлюсь отак на них, і серце пронизує холод. Думаю: пропав ти, Федю. Не дай бог, вона коли-небудь ненароком ногу покладе на тебе. Розплющить, як океан камбалу. Мощі твої в музеї показуватимуть. Замість святого Онуфрія у Печерську лавру вмонтують... І чого воно так: великих жінок до малих чоловіків тягне? Може, співчуття? Чи материнська турбота?..

Поженилися вони, значить. Ну, я тут і кажу:

— Забирайте, братці, свої манатки — і на іншу парафію. Я одружених не тримаю...

Тут Горобець розцвірінькався:

— Ви — безсовісний! У вас немае людяності!

— Досить,— кажу,— досить! Ти на совість не бий... Ви мені за кілька років тієї людяності стільки наведете, що всі студенти порозбігаються. А в мене хазяйство. І тільки дві руки. Ще й жінка з поганим синдромом...

Тепер ось стою під дверима із вивіскою «Слідчий прокуратури тов. Горобець». І думаю. Впізнає він мене? Чи не впізнає?

Я тільки на поріг — вона назустріч. І в щічку мене, Сталося це так несподівано, що я аж подих затамував. Щоправда, була на це й інша причина — ми щойно з Ковбасюком, прощаючись, пропустили по два кухлі свіженького «Жигулівського». А вона сяє, а вона щебече...

Другого вечора, стоячи на порозі в обіймах Марисі, я вже не дихав хвилин зо три. Зрозуміло, цього разу не від несподіванки, а тому, що з нагоди Семенюкового сорокаріччя перехилили по чарці «Перцівки». За годину, відхекавшись, я замислився. «Треба, Петре, робити висновки. Почує запах — покарає. Дивись, кріпко покарає!»

На чергове річчя до Елли Спиридонівни я не пішов, послався на головний біль. Тищука з дисертацією поздоровив не в ресторані, а у відділі й чкурнув чимдуж додому.

І знову Марися чмокнула мене...

Настали, шановні, для мене часи — самі розумієте. Хлопці на пиво, я в кущі. У відділі чиюсь круглу дату відзначають — хворію з обіду, ледь ноги переставляю. А Марися знай собі цілує щовечора...