Олег Черногуз - Веселий ярмарок

І тут заїло мене. Чого це, думаю, одного мене дружина має цілувати щодня? Чому немає такого кохання, скажімо, у Ковбасюків? Приходить, бач, щоранку, мордує розповідями. То вони, гляди, День меліоратора відзначали, то свято рибалок. Тут, дивись, й День охорони здоров'я настав, хлопці, звісно, готуються.

Тож вирішив я допомогти товаришеві. Якось послав до Ковбасюків Марисю. Піди, кажу, про наші взаємини повідом. Навіщо, мовляв, таке шалене кохання від людей приховувати. Не пішла — побігла.

Наступного дня Микола, тільки-но зачув, що колеги збираються ушановувати молодого діда Василя Петровича, схопився да бік і, вибравши момент, шмигонув з відділу за мною, також хворим, як на те.

Тепер нас обох дружини щовечора, зустрічаючи, цілують у щічки. Порадилися ми з другом і бачимо: треба й шефу, Павлу Дмитровичу, допомогти. Вирішили з Миколою: у вихідний до його Олімпії навідаються наші щасливі жони.

— Ні, ні і ще раз ні!— рішуче заперечив голова місцевкому Гнат Сидорович Круць.— Так вам, шановний Миколо Оверковичу, не бачити путівки, як власного вуха. Не дадуть, це точно. А коли самочинно... розмови всілякі підуть, мовляв, у нас тільки начальство по курортах і їздить. Ні, треба міняти тактику. Я тут поміркував і дещо придумав. Покладіться на мене, все буде гаразд. Так-ти-ка!

І коли на розширеному засіданні місцевкому перейшли до третього питання — «різне»,— Гнат Сидорович кашлянув у кулак, обвів лагідним поглядом присутніх і почав:

— Виділено нам, товариші, дві путівки. Кому дамо? Поміркуймо. Але спершу згадаймо про план. За минулий місяць, сором оце й казати, лише сімдесят шість процентів маємо. Ось так ми трудимося! А хто винен? В першу чергу ви, Миколо Оверковичу. Як начальник цеху. І вам нести за це відповідальність. Можливо, покарання. Але ж, товариші, кого найбільше б'ють за наші спільні прорахунки? Його. У кого найбільше доган? У нього. Має їх, якщо не помиляюсь, шість. А скільки разів йому, пробачаюсь, шию милили? Безліч! Ми, так би мовити, завше збоку. А він, бідолаха, страждає. І, ясна річ, понизився у чоловіка тонус. Запрацювався, запарився. Безвихідь? Є вихід. Треба вам, Миколо Оверковичу, розвіятися, відпочити, їдьте. А тоді, посвіжілого, здорового, бадьорого, зі світлою, як кажуть, головою, ми і запитаємо за план. І будемо принциповими: що тепер заважає? Відпочив — будь добрий, працюй, крутись, думай. Виправдовуй наше довір'я. Ось так будемо говорити з ним. Я маю рацію, товариші? Отож-бо!

Далі. Не все гаразд у Миколи Оверковича і вдома. Причина? Все той же план. По собі знаю: тільки нелади на роботі — гарчу на домашніх, нервую. Ось так і в нього. Геть розклеїлися взаємини з Ганною Порфирівною. Пішли сварки, колотнечі. Теща, як завжди, підключилась. Не вистачало, щоб оті сімдесят шість процентів нам ще й сім'ю розвалили. А як зарадити цьому? Треба, щоб вони удвох побули у спокійній обстановці. Море, знаєте, пальми, різні там круїзи...

Отож, вношу пропозицію: ці дві путівки виділити Миколі Оверковичу і Ганні Порфирівні. Хто за це — прошу голосувати. Одноголосно...

Головбух Братенко зазирнув у приймальну до Василя Григоровича і жахнувся — там терлися п'ять замів шефа, три заввідділами, завкадрами Синиця і всі чотири бойових постачальники. Пробитися на прийом, отже, було нелегко, але головбух вирішив пе здаватися. Тому зайняв чергу і почав цікавитися, хто й за чим проривається до шефа. Народ мовчав. Затаївся й Братенко. На обід він не пішов, аби не прогавити черги. Всі страшенно квапилися, нервували. Раз навіть спалахнула сварка.

О пів на шосту, охлялий, оглушений суперечками та натиском завкадрами Синиці (той ніяк не хотів пропускати колегу вперед), Братенко нарешті пробився до шефа.

— Та-а-ак! Діла!— затарабанив пальцями по столу Василь Григорович, напружено щось обмірковуючи.— Тут, шановний товаришу Братенко, ситуація така: у відрядження до столиці просяться всі мої заступники, три заввідділами, завкадрами Синиця і чотири постачальники. Як бути? Шість відряджень я уже підписав, можу ще пару, не більше. Але ж претендентів — дев'ять чоловік. І мені, до того ж, треба бути там обов'язково.

Головбух почав щось доводити Василю Григоровичу, переконувати його. Шеф кисличився, стогнав, наче у нього розболілися всі тридцять два зуби одночасно. Тоді спробував умовити Братенка відкласти відрядження на кілька днів. Але головбух наполягав.