Микола Кун - Легенди і міфи Стародавньої Греції

Як і раніш, жили юнаки у пастуха, не знаючи, хто їх батько і мати. А мати їх Антіопа томилась у цей час під владою суворого царя Фів Ліка і дружини його Дірки. Закована в тяжкі кайдани, замкнена була Антіопа в темницю, в яку не проникав промінь сонця, але Зевс визволив її. Спали з неї самі собою кайдани, відімкнулися двері темниці, вона втекла в гори і заховалася в хатині того пастуха, який виховав її синів.

Тільки-но прийняв її під свій захист пастух, як з’явилася і до нього жорстока Дірка; вона з іншими фіванками справляла в горах веселе свято Діоніса. Блукаючи по горах, у вінку з плюща і з тирсом у руках, вона прийшла випадково до хатини пастуха. Побачила Дірка Антіопу, і вся ненависть до неї спалахнула нестримно в серці жорстокої цариці.

Вона вирішила згубити нещасну Антіопу. Дірка покликала Зета і Амфіона, обмовила Антіопу і переконала юнаків прив’язати невинну дочку Асопа до рогів дикого бика, щоб він розірвав її. Зет і Амфіон уже готові були послухатись Дірки; вони піймали бика і схопили Антіопу, але тут, на щастя Антіопи, прийшов пастух. Побачивши, що хочуть власні сини прив’язати Антіопу до рогів розлютованого бика, пастух вигукнув:

– Нещасні, який жахливий злочин хочете ви вчинити! Ви хочете, самі не знаючи, що робите, віддати на страшну смерть вашу рідну матір. Адже це ваша мати.

Вжахнулися Зет і Амфіон, коли зрозуміли, який страшний злочин могли вони вчинити з вини жорстокої Дірки. В гніві схопили вони Дірку, яка обмовила їхню матір, і прив’язали її до рогів дикого бика, кажучи:

– Загинь же сама тією смертю, на яку ти прирекла нашу матір! Хай буде ця смерть твоєю заслуженою карою і за жорстокість, і за обмову!

Тяжкою смертю загинула Дірка. Помстилися за матір Зет і Амфіон і Лікові; вони вбили його і заволоділи владою над Фівами.

Ставши царями Фів, вирішили брати укріпити своє місто. Тільки висока Кадмея, фортеця Фів, побудована Кадмом, була захищена мурами, а решта міста була беззахисна. Брати самі збудували стіну навколо Фів. Яка різна була їх праця! Могутній, як титан, Зет носив величезні брили каменю, напружуючи всі свої сили, і нагромаджував їх одна на одну. Амфіон же не носив камінних брил; покірні звуку його золотострунної кіфари, самі рухались камені і складалися у високий незламний мур. Далеко розійшлася слава про великих героїв Зета і Амфіона, їх знали навіть далеко за межами Греції. Сам Тантал, улюбленець богів, віддав Амфіонові в дружини дочку свою Ніобу. Зет одружився з Аедоною, дочкою царя Ефеса, Пандарея. Ніоба і Аедона і накликали нещастя на дім синів Антіопи.

У дружини царя Фів Амфіона, Ніоби, було сім синів і сім дочок. Пишалася своїми дітьми дочка Тантала. Прекрасні, як юні боги, були її діти. Щастя, багатство і прекрасних дітей дали боги Ніобі, але не була вдячна їм дочка Тантала.

Одного разу дочка сліпого віщуна Тіресія, віща Манто, проходячи вулицями семибрамних Фів, закликала всіх фіванок принести жертви Латоні та її дітям-близнятам: золотокудрому, далекоразящому Аполлону і незайманій Артеміді. Послушні покликові Манто, фіванки пішли до вівтарів богів, прикрасивши голови лавровими вінками. Одна лише Ніоба, горда своєю могутністю і посланим їй богами щастям, не хотіла йти приносити жертви Латоні.

Збентежили фіванок гордовиті слова Ніоби. Але все ж принесли вони жертви. Смиренно благали жінки Фів велику Латону не гніватись.

Почула богиня Латона зарозумілі слова Ніоби. Вона покликала дітей своїх, Аполлона і Артеміду, і, скаржачись на Ніобу, сказала:

– Тяжко образила мене, вашу матір, горда дочка Тантала. Вона не вірить, що я богиня! Мене не визнає Ніоба, хоч тільки перед великою дружиною Зевса, Герою, поступаюсь я могутністю і славою. Невже ви, діти, не помститесь за цю образу? Адже коли ви залишите Ніобу без відплати, то перестануть люди шанувати мене і зруйнують мої вівтарі. Адже й вас образила дочка Тантала. Вона рівняє вас, безсмертних богів, із своїми смертними дітьми. Вона така ж зневажлива, як і її батько Тантал!

Перебив свою матір стріловержець Аполлон:

– О, кінчай швидше! Не говори більше нічого! Адже своїми скаргами ти віддаляєш кару!

– Досить! Не говори! – вигукнула й гнівна Артеміда.

Оповиті хмарою, гнівні брат і сестра швидко понеслися з вершини Кінту до Фів. Золоті стріли зловісно гриміли в їх сагайдаках. Примчали вони до семибрамних Фів. Аполлон невидимим зупинився на рівному полі біля міських мурів, де фіванські юнаки вправлялися у войовничих іграх. Коли далекоразящий Аполлон, оповитий хмарою, став біля фіванських мурів, два сини Ніоби, Ісмен і Сипіл, мчали на гарячих конях, одягнені в пурпурні плащі. Раптом скрикнув Ісмен, пронизала йому золота стріла Аполлона груди. Випустив він золоті поводи і мертвим упав на землю. Почув Сипіл грізний дзвін тятиви Аполлонового лука, він хоче врятуватися на швидкому коні від грізної небезпеки. Несеться щодуху Сипіл по полю, як несеться по морю, розпустивши всі паруси на кораблі, моряк, рятуючись від грізної хмари. Наздогнала сина Ніоби смертоносна стріла, вона вп’ялася йому в спину біля самої шиї. Сини Ніоби, Файдім і Тантал, боролися, міцно обхопивши один одного руками. Блиснула в повітрі стріла і пронизала обох. Зі стогоном упали вони. Смерть одночасно погасила в їх очах світло життя, одночасно випустили вони свій останній віддих. Поспішає до них брат їх Альпенор, він хоче підняти їх, він обіймає їх похололі тіла, але глибоко вп’ялася і йому в серце стріла Аполлона, і впав він трупом на тіла своїх братів. Дамасіхтона вразив Аполлон у стегно біля самого коліна, хоче вирвати з рани золоту стрілу син Ніоби, раптом із свистом впивається друга стріла йому в горло. Здійняв до неба руки останній із синів Ніоби, юний Іліоней, він благає богів: