1 ...5 6 7 9 10 11 ...184 «Племя Байиндир, – пише історик держави огузів акад. В. О. Гордлевський, – посіло у XIV–XV ст. в Малій Азії панівне становище». Вершини своєї могутності держава ак-койунлу досягла в середині XV ст. при Узун-Хасані з династії Баюндурів (1457–1478), коли вона включала в свої межі «південний Азербайджан, Карабах, Вірменію, Курдистан, Діарбекір, Ірак арабський (Месопотамію), Ірак перський (північно-західний Іран), Фарс і Кірман», а столиця падишаха перенесена була в Тебриз (з 1468 до 1501 р.). На початку XVI ст. вона була розгромлена міцнішими державними об'єднаннями османських турків і перських Севефідів («кизилбашів»).
З другого огузького племені Кайі вийшов рід Османа, який об'єднав огузькі племена в західній частині Малої Азії, на кордоні візантійських володінь. Із середини ХI ст. османи очолили турецьку воєнну експансію на Захід, проти Візантії і балканських слов'ян, захопили Константинополь (1453 р.) і Трапезунд (1461 p.), підкорили собі до кінця XV ст. залишки інших державних об'єднань огузів у Малій Азії та Азербайджані, а потім і арабські країни Переднього Сходу, створивши на цій основі Отоманську імперію, велику багатонаціональну мусульманську державу з центром у Стамбулі (Константинополі).
За усними генеалогічними сказаннями, зафіксованими у письмових пам'ятках різних часів, огузькі племена вели своє походження від легендарного родоначальника Огуз-кагана (Огузхана). У Огуз-хана, за переказом, було шість синів, які носили міфологічні імена: Сонце (Кюн), Місяць (Ай), Зірка (Юлдуз), Небо (Кок), Гора (Гаг), Море (Тангіз). Кожен із них мав по чотири сини. За іменами цих 24 онуків Огуз-хана називалися огузькі племена, що пішли від них. Поділ цей, що став без сумніву результатом пізнішої штучної класифікації реальних племінних груп, зафіксований досить рано – вже у «Словнику тюркських мов» прекрасного середньовічного мовознавця і філолога Махмуда Кашгарського (1073 p.). Кожне плем'я мало свою священну (тотемну) тварину – птицю (онгон), свою тамгу (клеймо для худоби, тобто свій «герб») і на бенкеті отримувало визначену йому частину м'яса жертовного барана (улуш).
Огузькі племена розділялися на два крила – праве і ліве, які носили (за давньою етнонімічною легендою) назви «уч ок» («три стріли») і «боз ок» («зламані стріли»). Старшим у правому крилі було плем'я Кайі, що вело себе від однойменного первістка Кюна, старшого з синів Огуз-хана; у лівому крилі старшинство належало племені Баюндур, що походило від первістка старшого у другій групі сина Кока. З роду Кайі, за переказом, із самого початку обиралися хани народу огузів.
«Засновник держави Великих Моголів в Індії Бабур (1483–1530) залучав на свій бік туркменську кінноту. В дружині його сина – принца Хумаюна був Мухаммед Байрам (помер у 1561 р.) – майбутній великий полководець цієї країни. Байрам-хан Туркмен став рятівником імперії, за що удостоївся високого титулу «хан ханан» (хан ханів). У 1555 р. Байрам-хан очолив імператорську армію і під Мачхіварою розбив 80-тисячне військо пенджабського правителя Іскандера. Хумаюн призначив Байрам-хана аталиком (опікуном) свого сина Акбара. У 1556 р. імператор Хумаюн помер, і малолітнього Акбара було проголошено правителем. З 1556 по 1560 р. Байрам-хан, будучи регентом, правив державою Великих Моголів. Після смерті туркменського політичного і воєнного діяча усі його високі титули були передані Акбаром його синові Абдур-Рахіму, за яким стояла велика сила – чисельна туркменська кавалерія.
Не стало виключенням і XIXcm. Як справедливо відзначає російський етнограф Ю. Ботяков, існування туркменського етносу із часів його появи на історичній арені і аж до початку XXcm. проходило у складній політичній обстановці. Територія його часто була об'єктом одночасних зазіхань Персії, Афганістану, Хіви, Бухари. У таких випадках туркменам доводилось відчувати на собі страшну дію подвійних ударів. Боротьба за політичну самостійність, що продовжувалася довгі десятиріччя, сприяла формуванню спільноти, яка змогла протистояти ударам зовні. Війна стала постійним фактором у житті багатьох поколінь туркменів. І агресорам доводилось враховувати цей фактор. Не випадково іранські шахи, бухарські еміри і хівинські хани утримували постійні туркменські кінні загони.
У кінці XVI – на початку XVII cm. окремі туркменські племена переселились на степові простори півдня Росії. Від самого початку перебування на новихземлях туркмени несли тут прикордонну службу. Щорічно 500 вершників із своїм провіантом, кіньми і фуражем поступали в розпорядження Астраханського козачого війська.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу