Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

«Слово «тюркмен» можна вірогідніше всього пояснити як «тюркман», де «ман» є варіантом афікса суфікса "мат" – "плем'я", "люди"».

«Вперше назва туркмен зустрічається у географа Макдісі (друга половина X ст. н. е.). За Макдісі, що підтверджує і Махмуд Кашгарський, терміном «туркмени» називалися огузи і карлуки. Потім назва туркмен закріпилася за одним з наймогутніших племінних об'єднань – за огузами; під час переселення на Захід слово «туркмен» поступово замінило старий термін "огуз"».

Термін «туркмени», за Рашід-ад-діном і Абу-л-Газі, з'являється після приходу тюрків (огузів) у Мавераннахр.

У середині XIX ст., під час подорожі А. Вамбері, землі низин Амудар'ї, частини Приаралля та Північного Прикаспію входили до складу Хівинського ханства, населеного в основному узбеками. Нащадки колишніх кочових узбеків – кунграти, наймани, кипчаки та інші племена – розселялися вздовж великих зрошувальних каналів. Підвладні Хіві туркмени мешкали на північно-західних кордонах ханства, а також у нинішній Ташаузькій області Туркменістану. Узбеки і частина туркменів населяли чисельні міста, де жило і чимало сартів – потюрчених мовно нащадків давніх хорезмійців. Хівинськими підданими вважались і каракалпаки дельти Амудар'ї, що переселилися сюди у XVIII – на початку XIX ст. Хівинська держава переживала в середині XIX ст. нелегку пору своєї історії, яка характеризувалася безперервними народними збуреннями та міжусобицями. Узбецькі, туркменські, каракалпакські племінні вожді і знать намагалися захопити політичну владу і встановити своє панування над ханством. Зростання великих землеволодінь, нещадна експлуатація в Хіві селян і ремісників викликали чисельні протести, що переростали у великі заворушення. Впертий характер носила боротьба з ханською владою туркменів-йомутів, ватажок яких Ата Мурад у 50 – 60-х р. XIX ст. не раз звертався до Петербурга з проханням про прийняття російського підданства. Таким було становище в Хівинському ханстві при Сеїд Мухаммед-хані (1856–1864), під час правління якого там побував А. Вамбері.

У кінці березня 1863 р. А. Вамбері вирушив під іменем турка Решід-ефенді з Тегерана у степи Туркменії з караваном мусульманських пілігримів (хаджі), які поверталися з Мекки. Одягом для новоспеченого дервіша слугували ганчірки, зв'язані біля пояса мотузкою, залатана повстяна куртка (джубба), велика чалма. Ноги мандрівника були обгорнуті шматками брудної тканини, а на шиї, як у справжнього хаджі, висів мішечок з Кораном. У такому одязі Вамбері не вирізнявся в натовпі обірваних паломників, з яких (окрім купців та інших подорожніх) складався майже увесь караван. Мусульманські богомольці, страждаючи від бездоріжжя, проїхали через Мазендеран до південно-східного узбережжя Каспійського моря. Далека дорога нібито турецького паломника пролягала через Ґурген і Атрек, вздовж Великих і Малих Балхан і страшну влітку пустелю Каракуми до Хорезмської оази. Побувавши в центрі Хівинського ханства, він проплив по Амудар'ї до Кунграда, звідки знову повернувся до Хіви. Вамбері перетнув потім з великими муками і ризиком для життя розпечені піски Кизилкумів і прибув до священної Бухари. Зворотна дорога в Іран проходила через Карші, Самарканд, Керкі, Андхой, Меймене, Герат і Мешхед до Тегерана. У березні 1864 p., через рік після початку подорожі, він дістався столиці Ірану, звідки повернувся в Стамбул, а потім в Пешт (Будапешт). У 1864 р. Вамбері надрукував книгу про свої мандри – «Подорож по Середній Азії», – яка викликала величезну зацікавленість у Західній Європі, Росії та Північній Америці. Вона була перекладена майже усіма європейськими мовами. Перший російський переклад цієї книги (з деякими скороченнями) було видано в Петербурзі у 1865 р. Потім було два перевидання у тій же скороченій редакції у Москві (1867 та 1874 pp.).