Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Туркмени, чи тюркмени (Це слово складається з власного імені Тюрк і суфікса – мен, що відповідає німецьким – tum або – schaft, тоді як номади називають себе переважно тюрками, вживане у них слово «туркмен» є перським спотворенням тюркського оригіналу.), [1] як вони самі себе називають, населяють у більшості пустельні області, що розкинулися по цей бік Оксуса від берега Каспійського моря до Балху і від Оксуса на південь до Герата і Астрабада. Окрім невеликих клаптиків оброблюваних земель по берегах Оксуса, Мурґаба, Теджена, Ґергена і Етрека, де туркмени трохи займаються землеробством, ця територія є величезною жахливою пустелею, де мандрівник може зачасти блукати тижнями, не знаходячи й краплини прісної води, й тіні хоч би одного дерева. Взимку там сильні холоди і глибокі сніги, а влітку – палюча спека і глибокі піски; бурі ж у різні пори року різняться тільки тим, що одні з них готують караванові і мандрівникові суху могилу, а інші – сиру.

Щоб точніше передати поділ туркменів, ми скористаємося їхніми власними позначеннями (висловами). Відповідно до наших, європейських понять, ми називаємо головні групи племенами, приймаючи за вихідну точку цілу націю. Але туркмени, які, як свідчить історія, ніколи не об'єднувалися в єдине ціле, називають свої головні групи словом «халк» (по-арабськи «народ», «люди») і вирізняють наступні: 1) човдур, 2) ерсарі, 3) алі-ілі, 4) кара, 5) салор, 6) сарик, 7) теке, 8) геклен, 9) йомути. Халк розпадається на окремі таіфе, а ті, у свою чергу, – на тіре. Приймаємо для політичного поділу позначення, вживані самими номадами, додаючи умовне значення:

Халк – власне «народ», означає «плем'я»;

«таіфе» – «народ» – «орда»;

«тіре» – «уламок» – «клан» [2].

Ми коротко зупинимося на усіх цих головних племенах, звернувши особливу увагу на три південні: теке, геклен та йомутів, оскільки нам довелося побачити їх зблизька і познайомитися з ними.

1. Плем'я човдур живе у південній частині області, розташованій між Каспійським та Аральським морями, і налічує приблизно 12 тис. юрт. Його головні тіре, розпорошені від Каспійського моря до Старого Ургенча, Бульдумфаса [3] і Кєкчеге в Хіві, наступні [4]: абдал (Abdal), ігдир (Jgdyr), есенул (Essenul), карачовдур (Karatschaudor), бозаджі (Bosadschi), бурунджук (Burundschuk), шейх (Scheich) [5].

2. Плем'я ерсарів живе на лівому березі Оксуса від Чарджоу до Балха, підрозділяється на 20 таіфе і велику кількість тіре [6]; кажуть, що кількість їхніх юрт сягає від 50 до 60 тис. Оскільки вони у більшості живуть на березі Оксуса і зобов'язані платити данину бухарському еміру, їх часто також називають «лебаб-туркмени», тобто «прибережні туркмени».

3. Алі-ілі [7], головне місце проживання яких Андхой, утворюють тільки три невеликих тіре і налічують не більше 2–3 тис. юрт.

4. Кара. Невелике, але надзвичайно дике туркменське плем'я, яке у більшості кочує поблизу колодязів у величезній піщаній пустелі між Андхоєм та Мервом і знаходиться в стані війни з усіма сусідніми народностями через свої безпощадні грабунки.

5. Салор [8]. Найдавніше з відомих в історії туркменських племен, знамените своєю хоробрістю ще у часи арабського нашестя. Ймовірно, раніше воно було значиміше, та постійні війни дуже скоротили його, тепер у племені всього 8 тис. юрт, і якщо ще 10 років тому воно володіло таким важливим пунктом, як Мерв, то нині, витіснене туркменами-теке, живе в Марчахі і його околицях. Воно складається з наступних тіре і таіфе:

6. Сарик. Через свою хоробрість користується не меншою славою, ніж плем'я салор, і тому теж значно зменшилось кількісно. Тепер сарики живуть в околицях Пенде по березі Мурґаба і жорстоко ворогують з усіма туркменами, окрім сусідніх джемшідів.

Вони поділяються на наступні тіре і таіфе:

Мені казали, що у них до 12 тис. юрт.

7. Теке [11]. Нині це найбільше і наймогутніше туркменське плем'я, яке розпадається на дві головні групи: ахальські теке (на схід від Теджена) і мервські теке; надійні джерела свідчать, що вони налічують близько 60 тис. юрт. Так як у них менше придатної для обробки землі, ніж у решти туркменів, вони, так би мовити, самою природою приречені на розбій, і дійсно, це бич божий для північно-східних областей Персії, для Герату та його околиць. З його підрозділів, які, очевидно, чисельніші від інших, я зміг записати тільки наступні: