Наталена Королева - Легенди Старокиївські

На березі повно невідомих «жерців», волфів, ворожбитів, наузників, кудесників, зілійників. У золотих лудіннях, в барвистих шатах, у білих завоях. Із золотих кадильниць клубиться над ними блакитний дим, такий опойний, такий запашний, духовитий. Волфи співають і навхрест кроплять водою голови занурених у воду людей. А їхній провідник увесь виблискує золотом і самоцвітами, з мечем коло паса, стоїть на оздобленому повищенню на самім березі.

– Це – добре! Все дуже добре! – радіє скит, – Як є меч, то буде війна. А це головне. І навіщо б чоловік жив?!..

Але до Гаштиного вуха долітають дивні слова, що їх голосно проказує один із жерців. Говорить про милосердя, про любов до всіх, навіть… до ворогів?.. Ні, це так тільки вчулось!.. Про працю мирну, порядок, спокій. Що? – аж закипає кров у серці скита, – Що?.. Але стривай? Таж он говорять, що це – хрестяться люде в грецьку віру. В грецьку? У віру тих дикунів?

Гашта так збентежений, що аж руки йому холодіють й затинаються так, що під нігтями аж виступає кров на долонях.

– Грецька віра? Любов до ворога? Милосердя до переможеного?..

Ні, це не його нащадки! Це – греки. У-у, скудота! Греки – очевидно. Прецінь правнуки мусять заховати чесноти своїх прадідів. А чеснота скитів – погорджувати любов’ю, і до братів, і до жінок, не то що до ворогів! Любов, кохання – то найбільша слабість, що знесилює мужа більше за недугу тіла, дужче за рани, що їх дістав у бою. Милосердя? Тобто не вбивати й не мучити переможеного ворога? Може, ще й не пити веселощів перемоги з ворожого черепа? Чи не забирати в нього зброї, коней, жінок і дітей?.. Ні, таких скитів, щоб мали подібну віру, не може бути… Це – грецькі нащадки, не мої! – хитає гордливо Гашта головою.

Рад би встав і пішов до свого воза. Таж чомусь звестись на ноги не може, а перед очима вже вирізьблюється нова постать.

Гашта ані догадатись не може: що б це могло бути? Одежа на прихожім – довга, чорна, шкуратяним пасом підперезана. На голові – сличок, короткий, не бойовий, також із чорної тканини. І знов – старець! Борода біла – аж по пас.

– Пропали тут скитські закони: старих не вибивають, свою силу розріджують, – зсуває брови Гашта.

А той білобородий «чорноризець» розгортає перед себе сувій і, схилившись над ним, щось швидко й дрібно креслить пером, кладучи рядки з одного боку на другий. На білім сувої виростають чорні стьожки хитрих кучериків, закручених хвостиків, дуже красних візерунків. Гашта ще не розуміє: навіщо все те, кому потрібне? Однак така вже дивовижна та «одіж духів» з конопляного диму, що скит «бачить» думку чорноризця, що її той – от штука! – гусячим пером, звичайним, підгостреним гусячим пером «вкладає» в білий сувій.

Скит вловлює чужі й чудернацькі для його вуха наймення Аскольда і Діра, потім – Ігоря. А про них пише чорноризець:

«… і коли хто хотів хреститись, – не боронили йому. А тільки глузували».

«Хм… «Хреститись»… Чи це ж не означає саме отого, щоб стати милосердим?» – наче хтось інший вкладає скитові думки в голову. Але його мозок противиться й викидає з себе чужину: це – погано! Якщо ж з таких глузували, ще й прив’язавши їх до кола та витягаючи з них жили, – тоді це – добре! Ні, таки мусить скитський дух жити. Мусить! А з ним жива буде й ненависть, і помста, й найвища радість – проливання крові. Хто ж зречеться радості? Заспокоюється скит. І таки має з чого радіти.

Тепер чує знайомі вигуки й зойки. Он-бо, в диму й вогні знов лунають войовничі покрики, стогін і зойки смерті, брязкіт зброї й кінське ржання, що заглушує тупіт копитів. О, о!.. Падають мури, валяться високі кам’яниці, в руми обертаються міста… Он найгарніше місто на горі над самим Бористеном… – не чує за військовим гамором Гашта його наймення, – он і те місто аж угинається під напором збройної сили. На тлі кривавих річок, між руїнами мурів й золотих бань – дивних будов, між горами – трупів людських і кінських, бачить Гашта незчислимі полки «чужих скитів»… Якби ж довідатись бодай їхні наймення! Бодай наймення їхніх вождів… Як, як? Батий?.. Гірей і… Андрій…Боголюб? Що то – «Боголюб»? Ще той… А зрештою, що наймення! їх ані не вимовиш. Хіба ж не однаково, як називати ті чи інші, але ж все-таки ті самі річі? Таки ж греки й тепер інак називають те, що має свою, питоменну скитську назву.

І Гаштин дух роз’яснюється… Він з радості бачить, що слово – лише звук. Ось воно налітає, хвилює, підносить, – і враз уже нема по ньому й сліду!

А люде – все ж ті самі! Таки ж Гашта не може помилитись: що більше в них вдивляється, все дужче переконується – такі ж самісінькі, як і він. І серцем чує: це ж скити! Такі ж порядні скити, з твердою рукою, з безжальним серцем, з могутнім завзятим духом, що погорджує словом, але радо промовляє тільки вогнем і руїною. Так! Не одурив ворожбит – це його нащадки!.. Тільки волф сказав немудро, мовляв, аж коли й пам’яті не буде по Гаштових нащадках.