Сборник - Правда і Кривда - Побутові, моралізаторські казки та притчі

Кричить зі страху:

— Гей, люди, якась біда суне за мною!

Але ніхто його крику не чує. Сів Тимко, і тінь сіла. Думає собі:

— Може, ця чорна біда голодна, що так біжить за мною. Дам я їй трохи борщу, хай відчепиться від мене.

Йде Тимко далі та по ложці борщу кидає позад себе. Йшов і хлюпав борщем, поки дно в горщику не показалося, але тінь далі йшла за ним.

Так Тимко дійшов до моста. Йде мостом і бачить велику дірку.

— Гей, — каже, — тут можна й ногу зломити.

Витяг з торбини хліб, що ніс братам, та й заткнув ним у мості дірку.

Прийшов на пасовище до братів, а вони питають:

— Що ти нам приніс?

— Та ніс вам обід, але біда якась йшла за мною, і я годував її борщем.

— То, може, хліба приніс?

— Був і хліб, але я заткнув ним дірку в мості.

Зрозуміли брати, що Тимко своєї тіні злякався, але не розсердилися, бо на дурного ніхто не сердиться.

Кажуть йому:

— Тепер ти паси худобу, а ми підемо обідати. Лише дивися, аби худоба вся вкупі була.

Взяв Тимко добрий дрючок і пастушить. Не встигне теля від гурту відійти, як він б'є його палкою по голові й тягне на купу. Втікає вівця — теж убиває і на купу. Перебив усю худобу, сів зверху й чекає братів з обіду.

Повертаються брати:

— Що ж ти, Тимку, наробив?

— Те, що ви казали. Тепер худоба вже не розбіжиться нікуди.

Знають брати, що чекає їх гірка година. Порадилися, що треба утікати в світи, але як дурного позбутися?

— Біжи, Тимку, додому, припри двері стайні, аби батько думав, що худоба вже загнана.

Поки брати старші радилися, Тимко побіг додому, зняв із стайні двері й припер на пасовище.

— Що ти натворив?

— Та ж ви казали приперти. Я і припер.

Утікають усі троє. А Тимко несе за собою двері.

— Кинь їх! — кажуть брати.

— Та як я можу наше добро розкидати? — відповідає Тимко.

Застала їх ніч у темному лісі. Де ж ночувати?

Знайшли вони доброго дуба, старші брати лізуть на дерево, а дурний тягне за собою ще й двері.

Побачили брати, що двері стануть у пригоді. Якщо їх покласти на гілля — можна по черзі подрімати. Допомогли Тимкові витягти двері на дерево.

Сидять брати на дубі й радяться, що далі робити? Куди йти? Раптом чують: віз скрипить. Їде підвода й зупиняється під дубом.

Брати на дереві великий страх переживають, бо ж з підводи злізли дванадцять розбійників. Зняли вони з воза залізну скриню, розвели вогонь. Беруть по кавалку м'яса та й смалять на вогні, вечеряють. А братам лише слина з рота котиться, бо ж голодні.

Після вечері починають грішми ділитися, що в скрині привезли.

Дурний як побачив стільки грошей, та й шепоче:

— Вступіться звідси, брати мої, бо кидаю двері.

А брати в страхові просять:

— Та тихо, бо нас тут, як горобців, передушать.

Тимко братів відсунув, підняв двері та й як двигне на розбійників.

А розбійники думали, що це з неба щось падає на них, та й порозбігалися по лісу, хто куди.

Брати тимчасом злізли з дуба, позбирали гроші, посідали на віз і поїхали додому. Тепер не боялися перед батька стати й правду розповісти.

Батько простив усе дурному Тимкові, бо все те окупилося сторицею.

Кажуть люди, що вони в щасті живуть і хліб жують.

Був собі один чоловік, Хома, а в нього жінка — хороша-прехороша, а до тієї жінки та ходив полюбовник. Ото раз прийшов він та й став коло сіней Хоминої хати, собака Муха і загавкала на дворі. А Хома лежить на печі без штанів у просі та й каже:

— Держи, держи, Мусю, або я і в хаті не боюся!

А жінка лежить на подушках та й говорить:

— От, чоловіче, який ти смілий!

— О жінко, я ще з печі злізу та крикну.

Устав з печі та й кричить:

— Держи, держи, Мусю, або я і в хаті не боюся!

— О чоловіче, який ти смілий!

— О жінко, я ще й в сіни вийду та тюкну!

Вийшов у сіни та й гука:

— Держи, держи, Мусю, або я і в сінях не боюся!

— Оце ж таки, чоловіче, який ти сміливий!

— О жінко, я ще й надвір вийду та крикну.

Вийшов та й тюлюка… Ото тільки що вийшов він надвір, а тут полюбовник шасть у сіни та й сховавсь! А жінка хрьоп дверима та й засунулась!.. Хома і зоставсь надворі, босий, без штанів, в одній сорочці, а мороз хрещенський, такий, що аж тріщить. Що тут казати? Сюди-туди, ніяк не влізе в хату. «Дай піду під вікно та покричу жінці, щоб відчинила». Ото приходить та й кричить:

— Жінко, відчини!

А жінка лежить на подушках в обнімочку з полюбовником та й пита:

— Хто там такий?

— Та я ж, Хома твій!

— Цур тобі, пек! Мій Хома дома, ось біля бока лежить.