Сборник - Правда і Кривда - Побутові, моралізаторські казки та притчі

Вийшла надвір сестричка. Побачила, що хтось у саду стоїть і чекає. Коли дівчинка підійшла, Смерть до неї каже:

— Не бійся мене. Я маю забрати твого братика.

Дівчинка теж почала просити:

— Не забирай братика, забери мене! Я його люблю більше, як саму себе.

— Раз так, ходи зі мною! — і Смерть простягнула свої довгі руки.

Та дівчині привиділося, що зорі на небі ніколи ще так ясно не світили. Почула, як за садом шумить потічок… І подумала собі: «Моє життя тільки починається. А воно таке красне! Брат менший — знає мало. Йому не так шкода помирати…»

Дівчина без слова утекла до хати.

А над ранок надвір вийшла мати. Не бачила довкола нічого, бо очі заливалися сльозами. Та до неї озвалася Смерть:

— Я прийшла забрати твого сина.

Мати попросила:

— Забери мене. Тільки попрощаюся із сином — і прийду.

— Я тебе чекаю! — промовила Смерть.

Мати вернулася до хати і мовчки довго-довго дивилася на сина. Та подумала, що хлопчик залишиться живим, і так легко стало їй на серці…

Вийшла надвір, дивиться: де Смерть? А довкола нікого не видно. Тільки на дорозі хтось дибає геть.

— Чекай! — гукнула мати.

Та її не чули.

Мати знову забігла до хати. Бачить — син усміхнений, здоровий.

І казці кінець.

Жила раз стара баба та мала курочку. Тоту курочку так бавила й пестила, як би яке котятко. За то несла їй курочка щодень по однім яйці.

Але стара не вдовольнялася одним, та й захотілося їй, що та курочка хоч по двоє або аж по троє яєчок на день несла. Ну що тут робити? От коротка рада: «Чим ми кому ліпше, так і він нам».

І стала курочку ще ліпше доглядати і пхати в неї, як в дірявий мішок. Коли же курка спаслася та стовстіла, то й цілком нестися перестала.

Якщо замного жадаєм, то й то тратим, що маєм.

Чоловік був не беручкий до роботи і легкого сумління. Він не знав, що жінка його дуже сильна, як впадає у нерви, то часом її бив. Так не раз бив, що вона сховається під піч, а він вхопить кочергу і бодай кочергою наштурхає.

Базарного дня збирається з жінкою на ярмарок: везуть поросят продавати. Доїхали до міста, а тут йде юрба людей, бубнярі бубнять, а попереду — височезний, здоровий і сильний богатир. Зупинився серед майдану, бубняр оголошує:

— Слухайте, люди! Сходіться на міську площу! До нас приїхав борець з світовим ім'ям, і він буде боротися, якщо надибає пару по собі!

Йдуть далі, а борець так бутить на людей, як той віл, що хоче бити:

— Бу-у! Бу-у!

А ця жінка, що їхала на возі, вчула його голос і відзивається:

— Бу! Бу!

Чоловік перелякався і каже:

— Тихо, жінко, то є світовий борець.

— Ну-ну, та й я на світі живу.

Борець минає віз і знову:

— Бу-у! Бу-у!

А жінка з воза:

— Бу! Бу!

— Та тихо, бідо, бо він зараз прийде до нас, та й кісток не позбираєш.

— Яка, чоловіче, біда? Біди ще нема, хіба буде, — і знову бутить.

А борець підходить до воза, злапав коня за капистру й подає руку жінці:

— Здорова будь, сестро!

— Здоров, брате!

Той потис жінці руку, а вона сміється:

— То вже вся сила твоя?

Він піднатужився, а вона далі сміється:

— Все вже?

— Все.

— То дозволь тепер мою силу випробувати.

Як взяла його за руку, як потисла, то шкіра на пальцях потріскала, лише голі кістки лишилися. Борець подивився на руку й каже:

— Ну, сестро, не встидно мені з тобою боротися. Підемо на плац.

— Підемо.

Поки зібралися люди, посиділи обоє. Через якоїсь півгодини він каже:

— Я на тебе вже надивився, а ти на мене. Тепер ще треба, аби люди на нас надивилися. Пора братися до роботи.

— Як боротися, то боротися.

Вийшли на плац, узялися попідсили, але побороти її силач не може. Каже:

— Тепер, сестро, весна, то я заб'ю тебе у землю, як колика.

— Прошу дуже.

А міський плац утрамбований, земля тверда. Борець підняв її над собою й по кісточки забив у землю.

— То вже усе? — питає вона.

— Ні, ще не все.

— Ану, поправся.

Він ще раз як нею гримнув, то забив по коліна.

— Спробуй ще раз, — каже вона.

За третім разом забив у землю по пояс. Вона вискочила й говорить:

— Я теж ґаздиня й хочу хоч чоловікові показати, що я чогось варта.

— Маєш повне право.

Вона його як підняла, як загараздила у землю по коліна, а ключ розімкнувся, і ноги відділилися від тулуба. Подумав він собі, що життя вже нема. Що робити? Знімає з себе золотий пояс і дарує жінці:

— Упережи, сестро, себе, бо ти цього варта, а я носити цей пояс не вартий.