Сборник - Правда і Кривда - Побутові, моралізаторські казки та притчі

Нічого вони не заслужили за довгі роки, лише видали їм на дорогу по одному дукату.

Йшли вони цілий день, аж захопила їх ніч у дорозі. Треба до когось проситися переночувати. Увійшли до найближчої хати. Живуть тут дві жінки — стара і молода, два чоловіки — старий і молодий.

Жінки й молодий чоловік розмовляють з ними, а старий навіть слова не промовить.

Переночували. А вранці вояк з Викторова питає:

— Скажи мені, молодий чоловіче, чи твій батько німий, чи не хоче з нами розмовляти?

— Ні, не німий. Він говорить лише з тим, хто йому заплатить. Старий мудрий, кожне його слово на вагу золота.

Той викторівський подумав: «Що з одним дукатом, а що без нього. Дам дідові, та хоч вчую, що буде говорити».

Заплатив старому, а той каже:

— Хай тебе, синку, чужі справи не обходять.

Цей думає, що дід ще щось скаже, але той мовчить.

— То вже все, діду?

— Все.

— Е, — каже комарівський, — дам і я свій дукат.

Старий усміхнувся і промовляє:

— Сину, ліпші розмисли, як замисли.

Виймає дуката і боднарівський.

— Ніде не правцюй поперечними дорогами, а ходи туди, куди всі люди ходять.

— Все, діду?

— Все.

Зібралися вояки, подякували за нічліг й пішли. Йдуть та й самі над собою сміються дорогою:

— Видурив старий у нас три дукати. Воліли були пропити, ніж задармо давати.

Але захоплює їх друга ніч. Зайшли вони у такий ліс, що кінця-краю йому не видно. Треба під смереку лягати спати. Але пройшли ще трохи: бачать — на галявині стоїть величезний будинок. Погримали в браму — вийшов височезний і сильний чоловік.

— Що, — питає, — хочете?

— Нам би переночувати.

— Переночуєте.

Веде їх довгим коридором, а там, вздовж по стінах, висять чоловічі голови. Взяв страх вояків. Викторівський хотів щось запитати, але нагадав собі дідові слова і вголос повторив:

— Нас чужі діла не обходять.

Переночували на м'яких перинах. Дякують господареві, а тих голів уже нема. Він говорить:

— Чому ви мене не питали про людські голови, які вчора висіли?

— Нас чужі діла не обходять.

— Маєте щастя. Якби запитали, то й ваші голови там висіли би.

А за воротами перемовляються:

— Той дід вартий не одного, а ста дукатів. Він нам життя врятував.

Доходять вони до Викторова, той перший залишається, і домовляються, що через два дні мають зійтися у Боднарові. Цей боднарівський мав би йти рівною дорогою через Комарів, але йому забаглося прямувати навпростець, через ліс.

— Я, — каже, — так швидше додому дійду.

Комарівський говорить:

— Ой, згадай, що тобі дід радив!

— Що ти слухаєш дідові казки? Я вже село своє бачу.

Пішов боднарівський поперечними дорогами. А комарівський якраз смерком дійшов до своєї хати. Став спочатку під вікно й дивиться, що в хаті робиться. Жінка така весела бігає коло печі, а на постелі лежить молодий панок і з нею весело говорить. «О, — думає він собі, — то я при війську дванадцять літ служу, а вона з паничами кохається». Знімає з плечей карабін і цілиться в жінку. Але нагадав собі дідові слова: «Ліпші розмисли, як замисли». «Ні, не буду поки що стріляти, а ввійду до хати», — подумав.

Жінка, як побачила, кинулася до нього, обнімає, цілує. І до того, що на постелі:

— Сину, це тато прийшов…

Вродливий панич кинувся до нього, а він аж руки опустив:

— Це хто?

— Син наш.

Через два дні йде комарівський чоловік до свого боднарівського товариша в гості. Зустрічає і викторівського. Приходять до жінки, привіталися:

— А де ваш чоловік, ґаздине?

— Ще з війська не прийшов. Писав, що скоро буде, то я з дня на день чекаю…

— Як так? Він вже три дні мав удома бути. Ми разом з ним йшли додому, але він з Викторова навпростець через ліс пішов.

— Не може бути!

Пішли всі троє його шукати. Знайшли у лісі лише ноги в чоботях, що вовки недогризли.

Отаке-то…

Один убогий чоловік прийшов до дуки позичити жита на посів.

— Не можу, — каже дука, — бо тобі треба позичати на вічне оддання.

— А чому б то я й не віддав? — питає убогий.

— Тим, що ти убогий, і нічим буде віддати.

Убогий помовчав трохи та й каже:

— Хіба убогому і на світі не жити? Е, ні, це ще надвоє баба ворожила! Хто знає, мо', убогий ще з більшим почтом і повагою сидітиме у кого за столом, ніж багатий?!

— Так же, так! Не ти б казав, не я б слухав! — відмовив дука. — То я у яку б хату не зайшов — мене одразу за стіл посадять і чого треба позичать.

— Як тебе посадять, то мене й подавно, — зауважив убогий.