Сборник - Правда і Кривда - Побутові, моралізаторські казки та притчі

— Якого гончака? Що ти мелеш, лайдаку? — закричав гнівно пан і хотів уже наказати челяді, щоб забрали Стецька на стайню і всипали різок. Але Стецько веде далі:

— Панський гончак — це той самий, може, пан пам'ятає, що вскочив був у криницю, а Микиту посилали витягати, і він утопився там. Еге ж, той самий гончак, що пан любив його брати на лови. Здається, коли не помиляюсь, пан віддав за того гончака сусідньому панові трьох мужиків…

— Що ж, мій кращий гончак здох?

— Здох, пане.

— А чого ж він здох?!

— Конини об'ївся, то зразу й ноги витяг.

— Якої конини?

— Та з жеребця.

— Якого жеребця?

— Панського буланого жеребця, з лисинкою.

— Що ж, і він здох?

— Здох, пане. А шкода, добрячий жеребець був.

— О, я нещасливий!

— Е, пане, чого дуже хвилюватись? Уже ж відомо, коли лошатко родиться з лисинкою, то воно або здохне, або його вовк із'їсть.

— А чого ж здох жеребець?

— Підірвався, мабуть.

— Що ж на ньому возили? Швидко їздили, чи що?

— Та ні, пане, на ньому не їздили, він завше на стайні стояв.

— То чому ж?

— Воду, пане, возили.

— Але ж нащо була та вода?

— Люди ж кажуть, паночку, що як топишся, то й за бритву схопишся. Як загорівся свинарник, то економ наказав і на жеребцеві воду возити.

— Що ж, і свинарник згорів?

— Згорів, пане.

— Як же він зайнявся?

— Бачиш, пане, він стояв близько обори, то від неї і зайнявся.

— То і обора згоріла?

— Згоріла, пане, як свічка.

— Чого ж вона зайнялася?

— Оцього, паночку, добре не відаю: чи від хліва, чи, мо, від покоїв.

— О, то й покої згоріли?

— Згоріли, пане, дотла, от мовби хто язиком злизав.

– І весь двір згорів?

— Увесь, пане: чисто, гладко, хоч ріпу сій.

Схопився пан за голову та божкає.

— Але чого ж загорілися покої? — знов питає пан Стецька.

— Од свічок, пане.

— Для чого ж палили свічки?

— Ну як же, пане, звісно, завше свічки палять, як хто помре.

— Хто ж там помер?

— Вічний супокій, щоб їй на тім світі легко тикнулося, — пані померла.

— Що, що ти кажеш?.. Пані померла?!

Почувши такі новини, пан звалився з крісла, а Стецько закурив люльку та й подався собі додому.

Була собі у одних людей дочка. Та дуже лінива, ні до якої роботи не візьметься, все ґуля або на печі спить. Та ще й мати у неї була така, що завжди підтакувала їй усе.

— Гуляй, — каже, — доню, у молодості, а на старість уже роби сама на себе. Горе тебе всьому навчить.

Ну, оце жила собі дівчина та й стала уже дівкою, треба уже і заміж віддатись, коли ж її не хоче ніхто брати, бо дуже ледача.

От знайшовсь-таки парубок, що послав до неї сватів. Батько й мати, звісно, зраділи, тільки мати й каже:

— А що, сину, чи ти її не будеш бити?

— Ні, мамо, не буду. Я вже знаю, що з нею робити.

Ну, оце вони посватались, повінчались, забрали скриню і поїхали до молодого.

Жили вони після весілля так, як усі, а тут наступа косовиця, а молодий каже всім своїм домашнім, так щоб і жінка чула:

— Ну, слухайте всі: хто скільки зробить сьогодні, той стільки і їсти буде, а хто нічого не зробить, той нічого їсти не буде! — і пішли усі в степ, а Олена залишилась з старою матір'ю молодого.

Подумала вона собі та й каже:

— Ні, це, мабуть, мій чоловік пожартував. Мій батько теж казав, що їсти не дасть, як не буду робить, одначе ж давав!

Подумала оце вона собі так та й лягла собі спати на пічку і проспала до обіду, а тут уже й приходять з поля обідати, бо поле недалеко було.

Чоловік і почав питати всіх: хто скільки наробив. От один каже: я косив, другий каже: я снопи в'язав, третій каже: а я возив хліб на тік.

— А ти, жінко, що робила?

— Я… я нічого!

— Ну, то й їсти будеш нічого!

Зітхнула тут Олена, а у животі наче хто возом їде.

На другий день чоловік знову наказує своїм, а Олена й рада була б уже взятися за роботу, коли ж це їй первина. Ото взяла вона відра й принесла води, та так утомилася, що й прилягла та до обіду й пролежала.

Приходять з степу, а чоловік знову почав питати, хто що робив. Той каже — те, другий — те.

— А ти, Олено, що робила?

— Я сьогодні води принесла на обід!

— Ну, то на ж тобі кухлик води, а обідать не дам.

На третій день, як пішли усі на роботу, заходилась Олена помагати бабці, бо вже дуже їсти захотілося: наносила дров, принесла води, замела у хаті, піч затопила, тісто замісила…

Тільки що обід поспів, аж глядь — уже й з роботи їдуть; їй аж сумно стало, що так час швидко пробіг.

На цей раз уже й Олена пообідала й вечерять налагодила.