Сборник - Правда і Кривда - Побутові, моралізаторські казки та притчі

– Іване, ти не бачив?

— Що? — каже Іван.

— Та святі пішли з церкви.

— Бачив, — каже Іван. — Вони зайшли в двір, хотіли вас бачить, але ви спите, то й не стали будить, обілились та й пішли.

Піп зразу вискакує на вулицю, аж іде жінка по воду.

— Слухай, ти не бачила?

— Бачила! Ось вони за гірку пішли, — говорить жінка.

А за гору йшли селяни ділить землю, так що жінка не знала, про кого піп питає. Піп ускакує в двір і кричить:

– Іване, сідай верхи, скоріш доганяй святих; що хочуть, дам, аби вернулись!

Іван сідає на коня і іде на бугор. Заїхав Іван на бугор, бачить, там зібрались селяни, щоб ділити землю. Посидів Іван з ними, покурив і іде назад.

— Ну що? — питає піп.

— Та вони, батюшко, обіжаються. Сказали так: «Не будем вертатися, поки піп не заплатить за кожного по три карбованці, а за Миколая-угодника шість карбованців, та ще й четверть горілки і макітру вареників із сметаною». Сказали, що прийдуть, тільки вночі, щоб ніхто не бачив, а то буде совісно.

Піп і каже:

— Гаразд! Поганяй скоріш і скажи, що все буде зроблено, тільки хай вертаються.

Іван поїхав за бугор, поговорив з селянами, вернувся й каже:

— Сказали: вернемося, тільки вночі. Хай готує горілку і закуску серед двору.

Піп усе наготував. Приготував і гроші, дожидається. Матушка поставила макітру вареників. Ждуть… Уже північ, а святих нема й нема. Піп і говорить:

– Іване, я піду засну, а ти мене тоді збудиш, як прийдуть.

І піп захропів.

Іван із сторожем повечеряли варениками із сметаною, забрали святих з горища, пообмивали і порозвішували їх знову в церкві, а самі лягли відпочити.

Піп прокинувся, схопився:

«Що таке, Іван мене не будить?»

Дивиться, що Іван спить, а вареники з'їдені, і будить Івана:

– Іване, Іване, вставай!

Іван прокидається. Піп питає:

— Де ж святі?

— Еге, вони вже були тут, попили, поїли і мене почастували та пішли в церкву.

— А чого ж ти мене не збудив?

— Я хотів будити, а Миколай-угодник і каже: «Не буди батюшку, тільки кріпко заснув — буде обіжатись».

Було се за старих часів.

Везе раз один дядько попа кудись, а кобильчина у того дядька худа-худюча, нещасна, тільки кістки та шкура — сказано, бідняк. Ну, а піп гладкий, товстий, так пудів вісім — одним словом, піп, як і всі попи, що на людських хлібах вигодовувались.

Ну, їдуть, але треба під'їжджати на велику гору, а тут ще грязько після дощу, важко кобильчині під гору вилізти. Дядько зліз з воза, ну, а піп, сказано, як піп — ледачий, не хоче злізти під гору.

Сидить так восьмипудова туша в рясі, а коняка з усіх сил моцюється, аж стогне, бідолашна, і ніяк на ту гору не видряпається з возом…

Аж їде навпроти другий селянин — молодий та кріпкий. Зразу догадався, в чому тут справа. Зупинивсь, зняв люшню та до того дядька, що попа везе:

— А, сякий-такий, попався мені тепер?! А пам'ятаєш, як я віз попа, а ти мого попа почав люшнею бити? Тепер же я тобі віддячу тим же!..

Та з тими словами до попа, що розлігся на возі, та люшнею попа, та люшнею по спині, та по товстому животі, та ще й приговорює:

— А то знай, як мого попа бити, а то знай, як мого попа бити!

А піп бачить, що непереливки, так як завиє з болю, та з воза, та драла пішечки під гору — в одну мить на гору вибіг.

А як дядько вже виїхав на гору, то піп і каже йому: — Бачиш, Степане, який ти дурний. І нащо було тобі того попа зачіпати? А тепер тобі добре, як твого попа б'ють?

А дядько тільки усміхнувся.

Один солдат та стояв на постої у дуже скупої баби. Трудненько доводилося солдатикові добувати собі кожен окраєць хліба, а що вже про варену страву, то він і забув, яка вона на смак. Занудився він зовсім на тих бабиних сухарях з водою і почав крутити головою, що б таке вигадати, щоб і себе вдовольнити, і баби не прогнівити? Солдатики хитрі на всякі видумки, бо голод — не тітка. Знайшов він старого заіржавленого зуба від колишньої борони, приніс до хати та почав стругати та мити, щоб баба бачила, та все з примовою: «Оце буде юшка, так юшка! І курятини не треба! Дозвольте, бабко, горня і води!»

Баба, зацікавлена, дала горня і, наливши зуб від борони водою, приставила до жару.

Кипить, аж весело дивитись! А солдат все пробує та хвалить:

— От буде юшка, так юшка! Дозвольте, бабко, дрібок солі!

Дала баба дрібок солі. Згодом солдат просить ще й пшона трохи.

Дала баба пшона, бо то ж цікава штука, яка то юшка вийде з боронячого зуба!