Дурень три роки заловляв до багатих і бідних, але кожна дівчина відверталася. Казали, що у нього в голові сім днів не метено.
Зажурився парубок, ходить, як сновида. Одного дня сів собі на пень і похилив голову ще нижче. Несподівано хтось заговорив:
— Чим гризешся, леґеню?
— Своєю бідою, — відповів нещасник. — А хто мене питає?
— Що, ти недовиджаєш? Я, ади, Купина.
— Хіба купина вміє говорити?
– Інші не вміють, а я вмію.
Довго кліпав очима, доки знайшов її в болоті. Підійшов, нахилився. А вона спитала:
— Яка в тебе біда?
— Така, що я хочу оженитися, а дівки подуріли — кожна дає мені гарбуза ще й на мене показує пальцем. Кажуть, що я вдарений порожньою торбою.
— Не вір, леґеню. Ти розумніший від них, — мовила купина. — Я піду за тебе, хочеш?
— Ти-и? І ти смієшся?..
— Будеш мене слухати, то ніхто не буде сміятися з тебе.
Тоді парубок каже:
— Я ніц не маю проти, купинко. Скажи, що робити?
— Принеси рискаль, обкопай мене з усіх боків і загорни у вишиваний рушник. Відтак мене понеси до своєї хати. Як прийдемо до шлюбу, то не забудь ударити мною три рази об землю.
— Файно, моя купинко!
Дурень побіг додому. Вернувся з рискалем і вишиваним рушником. Обкопав купину, вибрав її із землі й загорнув до рушника. Відтак поніс до своєї хати, почав готувати весілля.
А люди ще більше збиткувалися з дурного, як почули, що бере за жінку звичайну купину, яка виросла в болоті. Та він був веселий і відповідав:
— Леґінь не ожениться, доки його не оббреше все село! Най собі говорять…
У неділю гості прийшли на весілля. Дурень узяв вишиваний рушник, поклав на купину барвінковий вінок і крикнув:
— Рубай, музико, марша, бо я йду до шлюбу.
Музики заграли, і дурень вирушив до церкви. Став перед вівтарем і — геп купиною об землю. Половина болота обсипалася з неї. Геп другий раз — стала ще чистішою. Як гепнув третій раз — із купини вийшла дівчина, як сонечко. А дурень коло неї зробився такий файний, як молодий принц.
Вони повінчалися і пішли додому. Відгуляли весілля й жили собі, як люди. Може, й тепер ще живуть, як не повмирали.
Жив у нашому селі ґазда, який мав одного-єдиного сина. Але той син не тішив свого ненька, бо був великим дурнем, ліньтюхом. Спав би день і ніч, а їв би лише добренького і масненького. Не хотів знати більше ні про що. Коли дурень підріс, ґазда не знав, що з ним робити, аби трохи розуму навчити й вигнати з нього лінощі. Радився з людьми, думав, прикидав. Нарешті придумав. Запріг коня до воза і каже:
— Ану, сину, сідай на фіру. Поїдеш у світ учитися розуму. Може, між людьми покинуть тебе лінощі.
Дурень пошкрябав потилицю і відповідає:
— А нащо мені розум? Мені й без нього добре.
— Без розуму ти — як сліпе цуценя… До того ще й лінивий.
— Лінивство мені теж не заважає. Пани, адіть, чого не роблять, а добре живуть.
— Не рівняйся до панів, дурню… Най вони собі пухнуть, а ми маємо увихатися. Ану сідай на фіру!
— Сідаю, сідаю, аби-сьте не били… Але я не хочу кудись їхати…
Ґазда траснув батогом, і фіра з дурним сином покотилася.
— Тату, а ви будете мене увесь час возити? — запитує дурень.
— Ні, відвезу на третє село, аби-сь не вернувся додому, і лишу самого. Шукай свого гаразду.
— А мені було б гаразд, якби ви мене возили.
Виїхали за село. Там сонечко гріє, вітрець повіває, жайворонок співає. Дурень не міг на околоті спокійно лежати. Встав і роздивляється по полю. Глип — сірий зайчисько пасеться в люцерні. Дурень крикнув:
— Утя-тя-тя, куций злодію!
Скочив на землю і — за куцим. Але заєць є заєць — він спудився і драпанув так, аж закурилося за ним. А хіба втечеш від дурня? Дурень такий напасний і жвавий, що ні на крок не відстає від нього. Забіг так далеко, що батько його вже більше не видів і повернув додому.
Дурень зловив зайця:
— Від мене не втечеш!
Заєць запищав:
— Не тисни вуха, дурню, бо голова болить!
— Най тобі болить, що мені до того?
— Я ж твоє щастя, дурню, аби-сь знав!
— Ти є моє щастя? Виходить, через тебе мене вигнали з дому. Зараз шкіру з тебе злуплю!
— Який ти дурний, братчику! Хіба з щастя можна шкіру лупити? Я ж тебе царем зроблю.
— Мене? — здивувався дурень. — Ото буде файно, як я стану царем! Ходім, зайчику!
Потеліпалися обоє до столиці. Як підійшли до царського палацу, заєць сказав:
— Бери мене за вухо і неси цареві в подарунок.
Дурень схопив зайця, поніс до палацу.
— Ти куди? Ану вернися! — крикнули жовніри.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу