Панас Мирный - Хіба ревуть воли, як ясла повні

Мiсцина справдi стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебнi, неогороджена, необкопана — так рiвець невеличкий прокопаний та й годi... Iде скотина — нема перепону — через грядки так i чеше; собаки так i гнiздяться! — кубла повибивали... Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона, мов, i бадьорилася; а як пiднялась лиха година, що замчала не тiльки лад у хатi, а й самого Остапа, — то й хата осунулась... Стрiха мiсцями повигнивала, покрiвля де-где провалилася, вiкна побитi: замiсть шибок — ганчiрки свiтять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала... Пусткою аж воняє! I всерединi не краще. Стiни чорнi, аж цвiллю взялися од води, що дощi поналивали крiзь лиху оселю; черевата пiч потрiскалась, — димiла, курiла; замiсть лав якiсь кривоногi ослiнчики — i сiсти на них страшно; стiл — ходором ходить; пiл — на п’ядь дошка од дошки: Мотря пiд холод двi дошки спалила, бо не було чим у хатi прокурити... Бiдота несказанна, злиднi невилазнi!

Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стiльки горя приняли, стiльки клопоту звiдали... Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожествi?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою.

Лiтом Мотря стає жати. У Пiсках нiхто не приймав, — бо помiтили, що в кого Мотря жне — вся нива закрутнями унизана. В сусiдньому селi Байраках Мотря хлiб заробляла, — на жнива становилася.

Що за лiто заробить Мотря, те за зиму й проживуть... коли ще й ставало! А було так, що нi дрiбка солi, нi пилинки борошна... Де вже думати про одежину!! Що, дiвуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття та рам’я висiло... Як заробить конопель, — то й добре. Помочить їх, висушить, витiпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак лiт за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб’є — спiдницю пошиє, юпку... У вибiйчаному i в свято ходила. Другi в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив’язують, а Мотря з вибiйчаної юпки та спiдницi не вилазила. Бiленькою хусткою зав’яжеться, та й шмарує... Ото буденне й празникове! А що старе, дране, — позшиває, позаштопує, — матерi старе тiло прикриє, або дитинi — штанцi, куцину... Нужда!! На зиму на всiх одна юпка була. Пiде куди Мотря, — сиди, мати, з хлопчиком дома — й не рипайся! Пiти треба матерi, — сиди, Мотре... бо й чоботи однi!

Робота не страшна, як сила є. Мотря день i нiч в роботi та в роботi; лiтом — на полi, зимою — дома. А Оришка — стара вже, — нездужала, — тiльки й того, що доглядає дитини... Як лiтком немає Мотрi дома, — баба зварить їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка спiває..

Ай дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тiльки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другi дiти жвавi, — як дзига крутиться, на мiсцi не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стрiла пуститься... Чiпка, як його звали, — не такий, нi! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чiпко, води!» або — ножа, або — веретено... — то вiн i почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом пiде, пiднiме й повагом подасть... Мотря за це не любила Чiпки. — «Десь Чiпка у нас буде дуже велике ледащо! — жалiється Оришцi: — йому як що робити, то треба за тиждень загадувати, щоб роздумався...» А iнодi було й буханця улiпить Чiпцi в спину, щоб довго «не роздумував»... Тодi Чiпка руки опустить, реве на всю хату... Є, значить, робота бабi! Оришка справдi душi не чула в Чiпцi: так його любила й жалувала! I цяцьок йому надає, й iграшок яких там — полив’яного пiвника, свистiлочку, а їсти — сама не доїсть — йому зоставляє...

Як пiдрiс Чiпка — став бiгати, то вибiжить було з двору на вигiн, та прямо до дiтвори так i чеше. Так же й дiтвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а iнодi поб’ють та й проженуть... Недурно пани своїм родом величаються. На селi теж розпитують — хто якого роду... Тiльки те неоднаково, що в городi питають: чим той рiд уславився — чи давнiстю, чи боями, чи послугами. А село знає одну славу — честь. Тим на селi й питають: чи «чесного» роду? А тодi вже й братаються... Чiпка був «виродок»... Як же Чiпку прийняти дiтям до iграшки?! Хiба, щоб поглумитися...

— Виродок iде! — кричить, забачивши здалека Чiпку, бiлоголовий, миршавенький хлопчик.

— Запорток! — пiдхопить другий... — Ходiм до його!

Побiжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь i скубне Чiпку за чорне волосся. Окрутнеться Чiпка, насупить брови, скривиться, тiльки очима свiтить... Злi Чiпчинi очi, та недобрi й дiти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чiпка. А тi — за боки беруться зо смiху...