Панас Мирный - Хіба ревуть воли, як ясла повні

Уже й овець позгонили, i дiд зiбрався. Вийшов з землянки. На головi солом’яний бриль; на плечi, на герлизi, висить торба з хлiбом та свита — на случай негоди; у руцi — малахай.

— А що, хлопцi, будемо рушати! — каже дiд. Хлопцi пiдводяться, ховають у торби своє чорно-хлiбне снiдання й бiжать згонити овець, що розтеклися по всiй царинi, натщесерце смакуючи росяною травою... От уже й овець позгонили до гурту.

— А-г-у-у... тю-у-у! — гукнув дiд. — Треш-тереш-треш!

Свиснув малахай у руцi... Одчиняє Чiпка або Грицько ворота в царинi — i тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вiвцi шляхом у поле... Хлопцi по боках, дiд ззаду, а Лиско, пiднявши свiй хвiст i голову вгору, гордо виступає за дiдом, мов вiрний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикує — то «бе-е!», то «ме-е!» — кахикає, як зимою старi баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти... А курява, як хмара, слiдком за вiвцями...

— Агу-тю-у-у! — гукнув дiд, ляснувши малахаєм.

— А куди, руда? — кричить Грицько на овечку, що одрiзнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обнiжку. Вiвця не слухає Грицькового покрику: бiжить швиденько до зеленого морiжку вхопити свiжої травицi та хоч капельку проквасити душу од тiєї страшенної пилюги, що до сам,их печiнок добиралася, давила-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другi повертають з шляху, — пустився пiдтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати — грало, всмiхалося... Як легенькi блискавочки, забiгали по землi його пароси — i кришталем заiскрила роса по зеленiй травi... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забiй били; тут вiвцi бекають, мекають, кахикають... Легенький вiтрець подихає — i скрiзь розносить тепло раннього лiтнього ранку... Хороше так, весело!

Чiпка йде з боку отари, похнюпивши голову... Об чiм вiн думає? Що гадає? — Нiчого вiн не думає, не гадає... Вiн прислухається, що дiється у його в серцi, в душi... Хоче збагнути — й забуває... все забуває... Йому так гарно, весело; йому так вiльно, просторо... Чвала собi помалу. Торбина на плечi, малахай у руцi... Байдуже йому!.. Посилав вперед ногу за ногою — не думає: де вiн, i що вiн, i як вiн... Легко трепече його серце; дивнi якiсь радощi — не то сон, не то дрiмота — сповивають його душу...

Догнали отару до становища. Дiд свиснув малахаєм — вiвцi розскочились, розсипались по зеленому полю...

— Отепер, хлопцi, спочинемо!

I сiдають нашi вiвчарi втрьох пiд деревом. Дiд виймає шматок хлiба та дрiбок солi, починає й собi снiдати...

Грицько, чи присiв, чи нi — вже, дивись — опинився гiн за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує...

Чiпка лежить на спинi, дивиться в блакитне небо. Небо сине, чисте — нi хмарочки, нi плямочки — глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тiй синiй безоднi, як у сивому туманi... тiльки думка росте та ширша...

«Що там? — дума Чiпка. — Там, мабуть, гарно так... Ач, як синiє!.. як сонечко сяє!..»

— Дiду!

— А що, сину?

— Що там?

— Де?

— У небi?

— Бог...

Задумається Чiпка... Дивиться в небо, — йому так гарно дивитись у його...

— Чи воно, дiду, є там люди?

— Де?

— На небi...

— Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душi праведнi...

— А хiба хто там був?

— Так кажуть. Батюшка так i в церквi читає.

— А гарно, мабуть, там... Бачте: яке синє, гарне!.. Дiд, поснiдавши, молився богу.

— Гарно, сину! — прошептавши молитву, одказав Чiпцi, — Гарно!.. Не те, що тут, на землi... Там усе добре, святе... А тут — усе грiшне та зле...

Замовк дiд. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

— То ще тiльки один бог милосердний держить нас на свiтi, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вiвця!.. Що вона кому заподiє?.. Нiкому нiчого!.. Ходить собi, щипле травицю зелену... вiвця, та й годi!.. А ми й її рiжемо, ми їмо її, як вовки голоднi... I чого ми тiльки не їмо?.. А воно то все — грiх! Усе нам оддячиться на тiм свiтi, все... Грiшнi ми, проклятi душi! Ми не тiльки над скотиною знущаємося, — ми й свого брата часом черкнемо... Бач! У брата — он те й друге, а в мене нi сього, нi того... Зарiжу, мовляв, брата, — добро його поживу! I рiже чоловiк чоловiка... Рiже — забув i думати, що йому на тiм свiтi буде?!. Лихий його путає, — вiн i рiже... Ох, грiшнi ми, проклятi душi!

Чiпка слухає — i проходить по його душi страх, холод... i шепче вiн стиха за дiдом: «Грiшнi ми, проклятi душi!.. I мати моя грiшна, — думає вiн, — бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хлiба... А баба не грiшна: вона мене нiколи не била; вона менi усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дiд... I дiд, мабуть, не грiшний... А Грицько? Грицько — грiшний: он як вiн верхи на баранi пре!..»