Іван Нечуй-Левицький - На кожум'яках

Сидiр Свиридович. А все-таки полюбила! I я тебе полюбив, хоч твоїм носом хоч у дерево стукай.

Євдокiя Корнiївна.I що ти верзеш? От уже не люблю. (Одвертає лице).

Сидiр Свиридович. Коли правду сказати, то наша Євфросина не така гарна, як розумна. От уже що розумна, то розумна, ще й до того вчена. Куди вже, стара, нам з тобою рiвнятись до неї. Вже й не знаю, в кого вона вдалась розумом: в мене неабиякий розум, i в тебе не гурт було розуму й замолоду, а на старiсть i той, що був, не знаю, де дiвся.

Євдокiя Корнiївна. То це вже я й дурна стала? Оцього я вже не знесу!

Сидiр Свиридович. Цить, цить, старенька! Я тiльки кажу, що Євфросина далеко розумнiша од тебе.

Євдокiя Корнiївна. Авжеж розумнiшої од неї нема на всi Кожум’яки i на всю Глибочицю; тiльки вона якась гостра, палка, як огонь.

Сидiр Свиридович. От уже твоя сестра Горпина, так так, що розум. Як пустить язика, то вiн у неї, як млинове колесо, тiльки дрррр… Меле разом i шеретує. А ти мнеш, мнеш тим язиком… Так ним м’яла, i як ми бралися.

Євдокiя Корнiївна. Що це з тобою сього-дня сталося! Та нащо ж ти мене брав, коли в мене i нiс, як у чорногуза, i язик, як колода, i розум десь дiвся?

Сидiр Свиридович. На те брав, що було треба… бо полюбив тебе, моя старенька.

Євдокiя Корнiївна. Як же ти мене полюбив, коли я була погана? Оце справдi штука!

Сидiр Свиридович. Та бач, стара, молодий хлопець часом неначе здурiє. I я, мабуть, тодi…

Євдокiя Корнiївна (встає) . Оцього я вже не знесу! Це вже мене до слiз доводить! I така, i сяка, i носата, i мизата, i дурна, i без’язика. (Плаксиво). Ти забув, що я твоя жiнка?

Сидiр Свиридович. То я жартую! Та схаменись! Я вередую; ще не прочумався.

Євдокiя Корнiївна. Доки ти мене дражнитимеш, мов собаку!

Сидiр Свиридович. Цить, цить, голубочко! Їй-богу, я не хотiв того сказати. Якось само на язик лiзе. Що це таке зо мною? Пху на тебе, сатано!

Євдокiя Корнiївна. Постiй! Прийде сестра, то я пожалiюсь.

Сидiр Свиридович. Ой лишечко! Що хоч роби менi, тiльки не кажи Горпинi.

Євдокiя Корнiївна, Сидiр Свиридович i Горпина.

Горпина вбiгає в хату з порожнiм кошиком на руцi.

Горпина. Добривечiр вам у вашу хату! (Кидає до порога кошик i розлягається на стiльцi). Оце втомилась! Бiгала, бiгала, як той хорт за зайцями, доки не випродала усiх яблук; а це думаю: давай забiжу до Рябка та ковтну чарку горiлки.

Сидiр Свиридович. До якого Рябка? В мене був собака Рябко, та я давно прогнав його з двору, що так погано дражнили.

Горпина. Хiба ж вас не Рябком дражнили та й тепер дражнять на Кожум’яках? Куди ж пак! Запанiли нашi!

Сидiр Свиридович. А хоч би трохи й запанiли? Та й дочку ж маємо вчену: вчилась у пансiонi аж три мiсяцi. Треба вам якось краще нас величати.

Горпина. Чули ми вже цiєї, чули. Давай лиш, сестро, чарку горiлки або чаю, або чого-небудь, бо в мене пелька засохла од бiганини. Людям недiля, а менi все будень. Химко! Химко! роздимай там мерщiй самограй, чи самовар!

Євдокiя Корнiївна, Сидiр Свиридович, Горпина й Химка.

Химка (виглядає з пекарнi в дверi) . Зараз, зараз! Роздимала, роздимала хвартухом, так нiчого не помагає.

Горпина. Дми, про мене, хоч халявою, та давай швидше самовар. Чи є в твоїх хазяїнiв горiлка?

Химка. А хiба ж я лазила по хазяйських шахвах? В шинку, знаю добре, що є.

Горпина. То це сюди на стiл цiлий шинк.

Сидiр Свиридович. Ого-го! Ще й жида впрете сюди на стiл з шинком.

Химка. Цiй тiтцi все жарти. (Виходить).

Євдокiя Корнiївна, Сидiр Свиридович i Горпина.

Горпина. Потривай, Химко, побалакаємо!

Сидiр Свиридович. Ой, не кричiть так здорово, Горпино Корнiївно!

Горпина. А хiба в мене горло куповане? Ба буду оце вуркотати, так як ви удвох! Чого це ти, Яв-дохо, надулась, наче той iндик перед смертю?

Сидiр Свиридович. Явдохо… Знайшла Явдоху! Скажiть iще Вiвде. Коли б iще дочка не навернулась.

Горпина. Євфросина таки мене не дуже любить, спасибi їй. Де ж пак: вона вчена, а Скавичиха яблука перепродує. Так що ж, що тiтка перекупка! Свiй хлiб їм, не крадений.

Євдокiя Корнiївна. Воно, бач, сестро, не те.

Горпина. Не те; а чоловiка скубеш за чуприну, як i я свого покiйного Скавику скубла. Ви своїй Євфросинi не дуже потурайте, бо вона з великого розуму та в голову заходить. Якби моя дочка Оленка так коверзувала, то я б їй, псяюсi, так наклепала потилицю отим кошиком, що вона пам’ятала б до нових вiникiв.