Іван Нечуй-Левицький - На кожум'яках

Оленка. Як вас чудно прозивають.

Гострохвостий. Може, й чудно. Всяково буває. Буває й чуднiше.

Тi самi й Євдокiя Корнiївна.

Євдокiя Корнiївна (виходить з пекарнi) . Добривечiр вам, Свириде Йвановичу! Оце я почула ваш голос, та й не видержала: прийшла послухати вас, хоч у мене дiла, аж голова бiла. Сiдайте, будьте ласкавi, i я хоч на час сяду та послухаю вас. Оце шкода, що нема мого старого. Вiн вас усе згадує. От би наслухався. (Сiдає). Ото моя Євфросина та й мiй старий все кажуть, що нема в свiтi нiчого кращого й луччого, як розумнi i вченi люди.

Гострохвостий. Авжеж так; що правда, то правда. Як чоловiк пiдiйметься розумом вгору аж вище од лаврської дзвiницi та гляне звiдтiль на людей, то люди здаються такi маленькi, такi маленькi, як пацюки. А вже вашi Кожум’яки здаються звiдтiля смердячим болотом, в котрому повивертали боки проти сонця товстi свинi.

Євфросина. О, що правда, то правда! Як я вийшла з пансiону, то менi здається, що я стою на Щекавицi або на Андрiївськiй горi та все дивлюсь на людей зверху.

Євдокiя Корнiївна. Ото скажiть! Страх, та й годi! Ото шкода, що нема мого старого; от наслухався б.

Тi самi й Сидiр Свиридович.

Сидiр Свиридович (виходить) . Е! Та се в мене гостi! Добривечiр вам! Спасибi, спасибi, що мене не забуваєте.

Гостi. Доброго здоров’я, Сидоре Свиридовичу!

Сидiр Свиридович. Та ще й ви, Свириде Йвановичу, в мене в гостях. (Цiлується з Гострохвостим). Оце шкода, що я загаявся з дяком. Але ж у дяка табака! Що за табака! (Нюхає пучки). Ще й досi пучка пахне. Сiдайте ж, гостi, в мене та й не просiть сiсти, бо я оце втомився. (Сiдає; Всi сiдають).

Євфросина. Мамо, чи швидко в нас буде готова вечеря? Час би давати що-небудь на закуску.

Євдокiя Корнiївна. Зараз, зараз, моє серце! Що за розумну дочку маю! (Виходить).

Сидiр Свиридович. Скажiть же нам, Свириде Йвановичу, що-небудь розумне. Ви ж там ведете кумпанiю з ученими людьми на тих розумних кутках нашого Києва. Скажiть ви менi, чи не чули ви там од вчених людей, чого-то тепер на свiтi стала така дорожнеча?

Євфросина. А тим усе дороге, що тепер люди стали багато їсти. Наша Химка як почне лупити, то за один раз укладе в копи з борщем цiлий хлiб. Якби пак усi вчились в пансiонi та їли так, як наша мадам їла i як нас годувала – всього по кришечцi, щоб тiльки язичком лизнути, тодi було б усе дешево.

Сидiр Свиридович. Та як же його грiшним людям одним духом жити, коли не наїстись або й не випити гаразд.

Гострохвостий. Одно те, як кажуть Євфросина Сидоровна, а друге те, що людей стало на свiтi дуже багато. Тепер хоч би й нашого брата цилюрника так розплодилось, що й не потовпишся. Якби половина людей вимерла, то знов би на свiтi все подешевшало.

Сидiр Свиридович. Чи вже ж? Стара! Де це вона пiшла! Кинь там своє куховарство та йди слухати!

Євфросина здiймає руки i знов надiва браслет; грається ним i показує Гострохвостому.

Гострохвостий. (тихо) . Чи не багата ж оця Євфросина! Грається золотом, неначе я бритвами. (Голосно). Що то добре бути вченим! Я вчених людей i вас, Євфросино Сидоровно, ставлю без мiри високо. (Тихо). Євфросина, одна Євфросина достойна бути моєю жiнкою; Євфросина, а бiльше нiхто! Але ж ота Оленка! Що за цяця, що за краса! То ж квiтка, а не дiвчина! Коли б з нею хоч побалакати на самотi, хоч зблизька надивитись на тi пишнi очi! Треба її десь пiдстерегти. Але сватати буду Євфросину. Старий i стара держатимуть руку за мною. Напустив я їм в вiчi туману.

Завiса падає.

По обидва боки сцени гори: Кисилiвка i Старогородська. На Кисилiвцi сидить подольський хор шевцiв, на другiй горi сидять старогородськi шевцi i спiвають.

Вечiр. Мiсяць високо на небi.

Подольський i старогородський хор мiщан.

Подольський хор (спiває) .

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.