Михайло Старицький - Облога Бушi

Червона кров… чорнi, обгорiлi трупи… жаховитi обличчя… стогiн i плач… i сиротинна самотнiсть… тиша могильна… Мамо! Мамо!

Зимовий вечiр. Другий уже хутiр. Хатка заметена снiгом. Намерзлi манесенькi вiкна ледве пропускають той свiт. Баба порається коло печi. Батько велику книгу чита про страдникiв божих, що за вiру святу йшли з ухмiлкою в огонь, i на страту. Кожне слово мiрної батькової речi запада їй у душу; а поруч стоїть молодий кучерявий хлопчина, названий її брат; почуває вона в стуканнi серця, що вiн їй ближчий за брата…

А старий батько розказує вже про дiда Днiпра, про скаженi пороги, про синє море безкрає, про кривавi сiчi з турками та татарами, про страшезнi бурi, про турецьку неволю, про пекельнi тюрми i про смердючi галери…

Але час летить. Яскраве лiто i спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безоднiй блакитi. Вiтер анi шелесне; буйне жито своє стигле колосся до землi клонить, Мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно.

Орися бреде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилi руками; на головi в неї вiночок з василькiв та волошок. Хтось крикнув поблизь: "Агов!" – i красень козак зненацька виринув ось перед нею i обвив руками її стан…

Вона чує, як стукотить його серце, вона чує його поцiлунки гарячi… їй i боязно, i хороше, i млiє солодким тремтiнням серденько…

– Пусти, Антосю! Годi-бо! Що ти? Побачать! – вибивається вона з обiймiв.

– Хай бачать! Хай цiлий свiт збереться сюди, i перед усiма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе бiльше всякої радостi, бiльше життя!

– Коханий мiй, любий! – шепоче вона i хова на його дужому плечi свiй зчервонiлий видочок, а очi її таким щастям палають, яким тiльки раз на вiку займається серце.

– Твiй, твiй! I нiщо на свiтi нас не розлучить! – присягається ревно козак, притискаючи її до своїх могутнiх грудей…

I знов усе лине, зника… далi, далi!

Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне – веде якийсь спiв похоронний…

Тихо рипнули дверi, i на порозi з'явилась згорблена бабуся, пов'язана по очiпку чорною хусткою i в чорнiй намiтцi.

– Не спиш усе, моя ягiдочко? – прошамкала вона, наблизившись до Орисi.– Уже швидко свiт; приляж, засни хоч хвилину… сили наберись… не сумуй!

– Я, бабусю моя, не сумую i божiй волi корюсь! – промовила тихо Орися. – А тiльки не спиться менi… голову думи обсiли…

– Ох, моя квiточко рожевая! Яка то гiрка твоя доля! – зiтхнула, проголосила бабуся, цiлуючи Орисю в голiвку.– Жити б тобi та радiти, а менi б у землi сирiй тлiти… Ох, а господь iнакше мiркує…

– Не надi мною одною його воля свята, а над усiма,– вiдiзвалась спокiйно Орися. – Та менi життя мого i не шкода: якi в йому радостi, якi втiхи? От тiльки тата кохала та бабусю, як неньку рiдненьку… – I Орися схопила i поцiлувала руку у баби.

– Що ти, що ти, моя безталанна? – кинулась бабуся обнiмати Орисю, утираючи дрiбнi сльози, що котились з старечих очей.

– Люблю, от що! А ховати нi тобi мене, нi менi тебе не випаде: поховає нас хижий звiр.

– Та ще, моя ягiдко, господь один вiда, що станеться; а може, з потилицi налетить наш славний Богун Iван, дак нечисть уся вiд його шкереберть покотиться…

– Сили, бабусю, у ворога дужi – не подолати! А проте – хай буде, що буде, що боговi миле… а ти от що скажи: чи молодою моя матуся вмерла?

– Молодесенькою.

– А як горiла вона, ти бачила?

– Годi! Годi! Господь з тобою… Най її криє покровом своїм цариця небесна! Не думай… засни хоч трiшечки: ти одна тепер голова на цiле замчище та панотець…

– Я засну, бабусю,– обезпечала Орися.

– Засни, моя дитино! А я готую обiд i всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести…

– Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаєш лишень про других… а я то про себе… Готуйте, готуйте, i я пiду допомагати…– заметушилась Орися i встала, переклавши обережно на подушку голову Катрi.

– Нi, нi! Ти вiдпочинь,– там помiчниць досить, а ранком i ти нам допоможеш. Вiдпочинь, послухайся твоєї бабусi, адже я тебе бiльше за рiдну доньку люблю.

– Послухаюсь, бабусю,– згодилась Орися покiрно.

– Пошли їй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокiй! – промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа i тихо, зовсiм згорбившись, вийшла з свiтлицi.

Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне – веде якийсь спiв похоронний…

Зупинилась Орися перед ликом небесної i тихо навколiшки стала.

– Царице безгрiшна! – шепотiли уста її тихо. – До тебе, до нашого прибiжища тихого лине моя остання молитва! Не вiд куль, не вiд стрiл ворожих, не вiд смертi ховай моє серце, а вiд немочi та страху! Пошли i менi, о всепiтая мати, силу i мужнiсть з вiдважною усмiшкою на страту пiти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену вiру i за твою, панно пречиста, вiковiчную славу!