Михайло Старицький - Облога Бушi

– Даймо,вставив старий козарлюга,– що настояще, по правдi сказати, умирати ще я не вмирав, а для того я и не можу сказати, що воно за диковина? Жартами шуткував з смертю не раз, а щоб зовсiм умерти, то ще не доводилось… Ну та це пусте – спробувати можна.

– Тим паче,додав сивий дiд,– що доведеться тiльки раз на вiку скуштувати того меду!

Всi засмiялися i якось весело пiдбадьорились.

– Так слухайте ж мого наказу,– єказав сотник, i все козацтво мовчки, покiрливо поздiймало шапки.– Всiми своїми потугами, наскiльки в нас є, ми засядемо в пригородi: там всякого припасу досхочу. З правого боку у нас непролазний ставок, з лiвого – невилазне провалля, а просто – добре окопище з гакiвницями та гарматами; вiдтiля нас i зубами не витягнуть: прохiд до валiв i вузький, i занадто довгий; їм розвернути своїх потуг буде нiде, а ми їх потроху i почнемо лущити та локшити… потiха вийде, та й годi!

– Так, пане сотнику, добре ти розумом кинув!

– Нащо й краще! – пiдмiцнили чупруни.

– Ну, а коли нас, по божому попуску, з тiєї позицiї виб'ють, то ми перейдемо у мiстечко, i тут хоча й труднiше нам вiдбиватися буде, проте ще днiв зо два чи зо три продержимось…

– Чого не продержатись? Продержимось! – пiдкреслив молодий хорунжий, що вже на новому держалнi здiймав хоругов.

– А щодо замка, то ми його лишимо на дiтей, на дiдiв та на жоноту,– провадив сотник.Доки ми будемо кришить ворогiв, то й вони допомагатимуть нам з високих бiйниць, а коли ми всi поснемо сном козацьким, то нашi сестри й подружжя продержать ще замок днiв з пару, бо вiн i сам по собi недосяжен. А коли нарештi увiрветься всередину ворог, то вони зумiють не датись у руки живцем i не попустять наших святинь на поругу!

– Не дамося живцем! – покрикнула грiзно жонота.

– Зумiємо вмерти,– вiдказала вiдважно Орися, виступаючи наперед,– i святинi нашої в руки поганцiв не кинемо!!

– Батькова дочка! – зауважив кобзар.

– Ну, попрощайтеся хто з ким хутко, по-козацьки, i гайда у пригород, в шанцi: того й гляди, що голомозi захочуть нас навiдати.

Юрба заколивалась; намiтки помiщалися з шапками, хустки i стрiчки – з шликами; стихло все, i тiльки вчувались то поцiлунки гарячi, то обiйми мiцнi, то зiтхання; але жоден стогiн, жодне ридання не вразило завзятцiв, i хiба-но крадькома на чиїх-не-чиїх чорних молодих та яскравих очах набiгла була сльоза неслухняна, та й та зронилася безгучно на землю…

Сотник Завiстний протер очi, поправив вуса i обняв гаряче свою одиницю, свою останню на життi втiху – Орисю.

– Прощай, доню! – промовив вiн переривчастим голосом.– Ти знаєш… як тебе я люблю… нiхто, як бог… Його воля! А от пам'ятай, що покiйну матiр твою один пан, що наїздом мiй хутiр спалив, хотiв був до себе узяти… Дак вона сокирою йому голову провалила; побоялися приступити до неї надвiрнi та й спалили з хатою разом.

– Пам'ятаю, батьку,– велебно вiдповiла Орися.– За мене не зчервонiєш,ти, вiр!

Сотник ще раз пригорнув свою доню до серця i хапливим кроком попрямував просто до брами, крикнувши всiм:

– Пора! За мною!

I всi, насунувши аж на очi шапки, рушили мовчки до брами. Насовувалась на землю смеркова мла, i в пiтьмi тiй ледве-ледве було запримiтити, як одномiрне коливалися списи й шапки i як довжелезна многоголова потвора, немов баєчний той змiй, вповзала у браму широку.

Орися стояла довго i нерухомо край скелi, втопивши в холодне, беззоряне небо свої допитливi очi; але воно було невiдмовне, глухе; чорна хмара грiзно здiймалась зi сходу, i в неосяжнiй пiтьмi миготiли лишень блискавицi далеких пожарищ…

Нiч. Тихо й похмуро в Орисинiй свiтлицi, що в закутнiй баштi. Висока цiвчата середина, обмежована товстелезними мурами, дiлиться стiнами нахрест; в одному з сегментiв умiстилась кiмната, чудної форми, з високою стелею, яка закiнчалась склепiнням.

Пiд одною прямою стiною, до богiв приголiв'ям, стоїть лiжко дiвоче; з-пiд глазетового наметика визира безлiч подушок i подушечок у бiлих як снiг пошивках. Пiд другою прямою стiною широко розсiлася груба; блискучi кахлi розмальованi хитро вiзерунками; на довгiй лежанцi грiються товстi сулiї i сушаться трави пахучi. Тут же побiч i низенькi дверi вхiднi; над ними висить мальована напрочуд картина…

В третiй, вигнутiй луком, надвiрнiй, стiнi прорiзане вiкно, вузьке-вузьке та глибоке, майже не вiкно, а бiйниця; i в ясний сонячний день через ту розщiлину мало до дiвочого покою свiту сягає, а тепер воно якось лиховiсне чорнiє. Проти вiкна, в гострiм кутку, навпаки, лагiдно й ясно: багато наставлено там богiв i в рамах, i в ризах коштовних, i київського, i польського письма, а перед ними на довгiм шнурку, оздобленiм паперовими квiтами, висить лампадка. Легесеньке тремтяче свiтло її осяює стиха святобливий лик божої матерi, що своєю ризою закрила мир вiд напастей; променистими хисткими пасмами стелеться свiтло по мурах i по високих склепiннях, яскрить по гранястому склу, миготить на однiй сулiї, м'яко лежить на рiжку подушки i на розсипаних по їй хвилях з русявого шовку i никне в сутiнi на круглiй стiнi; а на долiвцi, пiд лампадкою саме, тремтить пляма кругляста, вiд неї довгими смужками розбiгаються тiнi, ламаються по стiнах i збiгаються аж на склепiннi бiля залiзного гака, до якого i шнурок причеплено. Химернi довгастi тiнi маревними нарисами лежать на бiлiй сосновiй пiдлозi, повзуть по мурах, хитаються, тремтять i сповнюють кiмнату якимсь таємничим смерком.