Михайло Грушевський - Вибрані статті

Я задержався коло сфери культурної яко менше відомої. Устрій громадський в княжій Русі так же значно вже розвинений, диференцирований; елементи громадського устрою вступають поміж себе в ріжні характерні комбінації, і через те устрій ріжних земель прибирає одмінні, характеристичні форми. Простора держава, одна з найбільших, добудована остаточно в кінці X в., XI переходить в форму, яку, за Костомаровим, часто тепер звемо федерацією, федерацію sui generis [1] sui generis (лат.) — свого роду, своєрідна тільки, де окремність і автономія земель дучилась з єдністю руського народу, зазначеною в єдності мови, культури, релігії, громадського устрою. В оповіданнях літописних при нагоді випливають афоризми, вирази, що натякають на довгим часом вироблені, сталі принципи в відносинах державних. Дивлячися на побут, громадський устрій, культуру XI — XII в. зверху, можна було б сподіватись широкого розвитку, дальшого поступу, нових, вищих і оригінальних форм, і того всього нема. Намість того рухлявого, барвистого життя западає якась пітьма, мовчання, і коли розходиться та темрява, виступає побут, життя, устрій громадський — одмінні. Але і ці нові форми середнього, перехідного часу не встигли ще розвинутись, як їх зносять бурі народного руху, і витворяються ніби цілком нові форми. Від старого устрою громадського, від давнього культурного стану позостаються лише сліди, уломки…

Колись складали все на князівські усобиці, на татарщину, на утиски. Усобиці, справді, в значній мірі тамували, утрудняли вільний поступ громадський і культурний; татарщина хитнула княжий устрій державний і наробила руїни; утиски і ріжні пригоди знищили силу пам’яток нашого давнього письменства і тим утруднили, ба вчасти одібрали можливість зрозуміти дійсне становище громадське й духове минулих часів. Але причини головні лежали глибше, в основі громадського й політичного устрою нашого краю.

Історія застає його в формах вже більш-менш укінчених. Процес збирання руських земель до одного комплексу державного вже кінчався; у внутрішньому устрої князівська власть, оперта на дружині, стала головною восею громадського життя; князівська дружина й громада земська, хоч не відділені непереступно, зазначилися виразно; система урядування уставилася міцно. Про генезу того устрою за браком відомостей можемо тільки більш або менш правдоподібно гадати. Мало помагає нам в тім наша «Повість про початок Русі», хоч її відомості приймалися, часто і досі приймаються, bona fide [2] bona fide (лат.) — тут. довірливо, на віру . Ближчі студії доводять, що ця «Повість» — тільки гіпотеза, наукова, як на той час, але нещаслива. Книжник XI в., що укладав її, мав так же мало певних відомостей про процес витворення держави руської, як і ми, ще менше, і його оповідання так само повинні підлягати історичній критиці, як і перекази легендарного часу історії римської.

Але, не входячи в те питання, ми застановимось коло того status praesens [3] status praesens (лат.) — тут. реальний стан нашого народу, який показують нам наші джерела.

Лад державний складається з двох головних чинників: князя з дружиною — і громади. В політичнім житті головну ролю має перший елемент. Заступництво громади існує, і ніхто не відмовляє йому права участі в справах політичних, але воно усунулося на другий план, і виступлення громади стало вже чимсь надзвичайним. Звичайний ряд лежить в руках князя і його дружини. Сей елемент опирається в значній мірі на боярство земське — купецький патриціат і властительство земське; їх інтереси солідаризують з князівсько-дружинним устроєм, вони входять в княжу дружину, оточують князя, і князь стереже їх інтереси, як то дає себе знати і в праводавстві.

Сі верхні верстви — князі, дружина, боярство — ведуть переважно політичну й культурну роботу в Давній Русі. Вони складають ту простору державу й заходжуються коло її утримання; вони держать в своїх руках ту широку торгівлю і дають рух промислу й штуці; в сі сфери найраніше знайшло вступ християнство; тут знаходила собі опіку церква, письменництво, духова культура; тут зростала ідея національної й культурної єдності руського народу.

Народна ж маса здебільшого зоставалась чужою для сього руху, для сих завдань. Політичні змагання дружини і боярства були їй здебільшого несимпатичні, витворення широкої держави накладало на неї тільки більші тягарі податкові і зміцняло ту князівсько-дружинну верству, що тяжіла над нею; загранична торгівля, штука, нові промисли були не для народу; він задовольнявся майже виключно місцевими виробами; християнство і його обряди довгий час народ уважав релігією князів та бояр, як то зауважив в своїм «Правилі» митр[ополит] Іоанн, і тримався дідівських звичаїв; монастирі, церкви, освіта концентрувалися переважно по самих більших містах. Самі ті верстви верхні, цілий той устрій державний були народній масі з багатьох поглядів противні. На лихо, в старім письменстві майже виключно заховалися думки, життя тих верхніх верств. Ми так мало знаємо, як жив народ, чого він прагнув, яким горем болів. Ті всі княжі усобиці, поставлення князів і єпископів, далекі заграничні походи, всі злоби дня, що заповняють сторінки наших старих літописів, цікавили, забирали тільки дуже невелику частину громади, були справді, в значній частині, лише шумовиною, що плила глибоким і тихим потоком. В витійствах давнього книжника, що, як бджола, звідусіль збирав примовки і апотегми, ненароком і цілком не до речі, прорвався голос, крик тієї народної маси, що так ріжнить з цілим дружинним світоглядом того утвору: «Не май собі двора коло княжого двора, не держи села коло княжого села, бо його тивун, мов вогонь, трутом накритий, а його рядовичі (урядники), мов іскри: хоч би огню остерігся, та від іскри не встережешся, щоб не попалити собі одежі».