Пантелеймон Куліш - Магомет і Хадиза

Не говори зо мною про коханнє,
Про жизні цвіт, про щастє… Ти не знаєш,
Яку своїм дівочим залицяннєм
Тонку струну в душі моїй торкаєш.
Аешо люба, сонячне серденько!
Ти всі квітки хотіла б осіяти,
Заговорити з кожною любенько
І приголубить як дитину мати.
Та мій цвіток незримо процвітає,
Незримо дише сонця красотою:
Над ним і вдень і по ночам сіяє
Світило щастя вічною любов'ю.
І поки тху мого, поки аллаху
Угодно на землі мене держати,
Не буде той, хто не доступен страху,
Очима іншої собі шукати.
Ти кажеш — лучча, краща? Ні одної
Нема на світі луччої й не буде…
Во імя бога, красоти такої
Не бачили ніколи грішні люде!
Возьми у мене очі, подивися
На неї звисока, з небес пречистих,
Звідкіль всі помисли святі взялися
І чувства праведні сердець огнистих.
Як в глибиню бездонну океана
Аллах всезрячим прозирає оком,
Як до схід сонця над ночним туманом
Зоря над сонним світиться востоком:

Так в Магометову прозріла душу
Хадиза, боже око, сонце ясне,
І зрозуміла все, про що я мушу
Віщати миру, доки й жизнь погасне.
Я був малий, мізерний і незнаний, —
Вона мене між тисячами вздріла
І золото, й верблюдів каравани,
І всю судьбу мені свою вручила.
Мене лиха тіснила ворожнета,
Вона, мов скеля, при мені стояла
І оклеветанного Магомета
На всю вселенную б не проміняла.
Тинявся я проміж людьми чужими, —
Вона мені, мов сонце, осміхалась,
І помишленнями її святими
Моя душа, мов перлами, втішалась.
У нищеті я нею був багатий,
В багатстві нею був я милостивий;
Вона робила, що з моєї хати
Утішеним виходив нещасливий.
Нехай аллах усю красу по світу
В один алмаз безцінний позбирає, —
Не засіяє він так Магомету,
Як дух Хадизи перед ним сіяє.

Розкинулась єси по всій землі широко;
Імперія всемирна зветься згорда.
Моря, земля і все на ній, що бачить око,
Усе твоє, неволя і свобода.
Свобода тисячам, неволя міліонам:
На тім стоїш, пануєш, порядкуєш.
Все покоряється тобі й твоїм законам,
А хто б оперсь, до кореня зруйнуєш.
Так правиш світом ти і над царьми царюєш.

Один був тільки цар, та не від сього миру,
Що нехтував страшну твою потугу.
Носив корону він із терну, а порфіру
З кармазину, невірами на наругу.
Ти віддала й його, через свого Пілата,
Лихим жидам на муку й на пропяттє;
І хоть були в твого помиті руки ката,
Та заслужила вічне ти прокляттє,
І не спасе тебе ні розум, ні завзяттє

Прокляв господь всі пять столиць твоїх великих,
Почавши від тебе, Єрусалиме:
Розсіяв жидову проміж чужі язики…
Тебе ж останнього прокляв він, Риме:
Щоб ти побачив, як стовпи твої крушились,
Що ти на них свою главу возносив,
Як там по іншому законові молились,
Куди нові скрижалі ти приносив
І, замість господа, себе в них превозносив.

На всій імперії, що Римською прозавали,
Лягла печать проклятія страшного,
Що духа божого в живому не познали,
А з мертвого собі зробили бога
І поглумилися над правдою святою,
Котрою дух господень в нас сіяє,
Над вічним божеством і неба висотою,
Куди і розум наш не досягає,
Котру один творець всього живого знає.

Озвався був один против великого скандалу
Святий філософ, Нестор Цареградський,
Та оддано його безбожним на поталу,
Що їх родив на світ владика адський.
Замучили його, як і того, що богом
Зробили мертвого, на глум розсудку:
На клевети клевет нагромоздили стогом,
А з мук його тяжких зробили шутку,
Приправу до свого попівського прибутку.

«Ой хто б нам дав крилі, крилі мов голубині, —
Мовляли тайком несторіане, —
Щоб звідси нам летіть в далекі україни,
Покинувши се зборище погане!
Особмося, брати, як птах назді високім,
Рятуймо чистую любви науку,
Злучаймо праведність із розумом глибоким.
Нехай достанеться від діда внуку,
І всолодіть його потомкам жизні муку».

І забирали все своє добро убоге,
І до степів арабських прямували,
І, проклинаючи золочені чертоги,
Собі хати в пустині будовали.
І вірні, бачивши, що сі несторіане
Немов свічки у церкві погасили, —
Як серцем і умом справеднішні християне,
Притулку серед них собі просили
І порох від чобіт царградський обтрусили.