Пантелеймон Куліш - Магомет і Хадиза

Аравія… Се тут єгипетські божища,
Онуфіси та Мневіси забулись;
Се тут, скитаючись без хатнього жилища,
Жиди до господа свого вернулись.
Тут, на горі, гримів крізь тучі голос бога,
Єдиного предвічного владики;
Тут поломєм вночі значилася дорога;
Тут сяєвом сіяв пророк великий,
І покорявсь йому в пустині камінь дикий.

В землі, рекомій Уц, мудрець тут проявився,
Що бога звав на суд за горе жизні
І перед ним умом і серцем покорився,
Як полились величні укоризни.
Упавши ниць, тремтів од слова, як од грому,
Все твориво в душі одмалювалось,
І богу вишньому, єдиному святому,
Безсмертна в серці піснь озвалась,
Народам і вікам насліддєм вічним сталась.

Аравіє! ти мов той ум фундаментальний,
На камені твердому оснувалась.
Ти маєш строгий вид, задумливо-печальний,
І каменистою в сусід назвалась.
За те ж тебе лихі сусіде оббігали,
Не товпились в суху твою пустиню.
Твої джигітарі тиранії не знали,
Хранили волю й правду, як святиню,
Творили сильним суд, а вбогим милостиню.

Аравіє! ти, мов той бедуїн ревнивий,
Каміннєм та піском обгородилась,
Сховалась од чужих у затишок щасливий,
Над морем, як над дзеркалом, схилилась.
Там раєм пишним ти, барвистим зеленіла,
Про твій оазис мореходи знали,
До тебе паруси носили їх, мов крила;
Щасливою вони тебе прозвали
І про тебе казки дивовижні казали.

З тебе, Аравіє, з твого двойного лона,
Як з древньої Юдеї й Самарії,
Повинен в мир прийти новий творець закона,
Возвишений, як оний Син Марії…
Вже він прийшов, пророк, пустині просвітлитель,
І шествує, не знаний ще нікому,
Ні родичам близьким, од них далекий житель,
Ні рідній неньці, ні собі самому,
Спасенних задумів поету мовчазному.

Не ключа журавлів понад степом неслася,
Не з вирію летіли сірі гуси,
Не низка байдаків по морю простяглася:
То степові човни плили по суші.
Безпарусні човни, безвесельні галери,
Гуськом плили і пливучи хитались:
Двугорбі вючаки, цибаті дромадери
В піску глибокому немов купались,
І порохи стовпом за ними підіймались.

Се з Меки караван до Сірії прямує
Із здобиччю морських пучин глибоких,
Щоб накупить всього, що женщину чарує
І нарядить арабок світлооких.
Коралі дорогі та жемчуги цейлонські,
З бальзамами, алоем, камфорою,
Навючать карван блаватусом сидонським,
Кармазином, серпанками, тафтою
І білою, як на Лівані сніг, габою.

Та Магомет не мав у всьому каравані
Ні зернятка. Се все було Хадизи,
Багатої вдови, між паніями пані,
Що торг вела від Інда до Тавризи.
Він — хлопець молодий, її підпарубочий,
Вдовиченко убогий, та вродливий,
Псував, не знаючи, солодкий сон дівочий…
Високий був, румяний, чорнобровий;
Мов та Полярниця, ясні блищали очі.

А голос — водопад, гучний, дзвінкий, гримучий,
В саду з Хадизи, у раю земному,
Що рине кришталем з нахиленої кручі
І по піску шумує золотому.
Ніхто в Аравії на дикій кобилиці,
Що в табуні залигано арканом,
На вихрі степовім, блискавконогій птиці,
Не мчавсь таким орланом-гурриканом: