Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга I

На перший погляд, здається неймовірним, що культура аристократа, позбавленого щоденного клопоту про хліб насущний чи пошуку засобів, аби заплатити податки, може сприйматися і культурою простого люду. Але ж людина в ті часи була ближчою до природи. І тонкі стіни вишуканого дерев’яного палацу рятували від негоди лише трохи краще, ніж такі ж тонкі стіни хижі бідняка (пічок і камінів в Японії і тоді, й пізніше не було, а конструкція хібачі – жаровні для опалення кімнати деревним вугіллям – була та сама, тільки в наш вік хібачі стали електричними). В культурі землеробського суспільства свята і перебіг життя в палацах збігалися із землеробським календарем сільських обрядів. І на сільських святах лунали пісні і музика. Краса природи оточувала кожного, і кришталево чисту воду з гірських джерел можна було пити всім. Може, мистецтво було інше? А хто ж ткав прекрасні шовкові тканини для кімоно чарівних красунь, випалював вишукану кераміку для чайних церемоній, кував надійні (і водночас красиві) мечі-катана для воїнів? Уся історія країни – приклад того, що культура, створена свого часу елітою суспільства, стає надбанням всього народу.

Японія епохи Хейан – країна, в якій люди вже піднялись від рівня «людини звичайної» і «людини розумної» до «людини чутливої» (Homo sensibilis). І саме на цьому рівні стоїть планка вимог до особистих якостей і рівня культури основних героїв «Ґендзі моногатарі».

Як відомо, літературний герой-домінант (personage regnant) в тій чи іншій культурі – особистість, поведінка й ідеали якої сприймаються як втілення характерних рис людини певної епохи. Особливий вплив на японський традиційний ідеал людини виявив створений Мурасакі Сікібу літературний герой епохи Хейан – принц Ґендзі із «Ґендзі моногатарі» (Х – ХI ст.). Головним для Ґендзі, як і для більшості його сучасників, був культ любові. Тоді це була чи не єдина царина, що давала людині найбільші можливості для самовизначення. Витончена чуттєвість, емоційність були понад усе. А рубежем, що відділяв чуттєвість від грубого еротизму, стало «моно-но аваре» – вміння людини побачити і відчути у всьому естетичне відчуття речей (в даному разі ми пропонуємо українську версію перекладу терміна, англійська версія – pathos of things, російська – очарование вещей). Для принца Ґендзі життя означало не тільки поєднання з різноманітністю теренів відчуттів, але і насолоду затаєним пафосом речей. З таким самим багатством відчуттів насолоди пафосом речей постають перед нами і жіночі персонажі роману. Адже в епоху Хейан людина в японському суспільстві вже сприймалася як частина єдності природи і космосу. (Звернімо увагу: в буддизмі Будда – у всьому, і в порошинці, і в людині; в сінтоїзмі – Камі у всьому, і в камені, і в горах, й у водах, і в дереві, і… в людині, як іскра божа.)

Побіжно зазначимо, невдовзі японська література створила іншого домінантного героя – героя-воїна в епічних романах (так званого «гункі»), шедевром серед яких є «Хейке моногатарі» (XIII ст.) про війну Тайра і Мінамото. (Японські науковці переклали епічний роман Київської Русі того ж історичного періоду «Слово о полку Ігоревім» – японська назва твору «Ігор гункі» – і знаходять літературні паралелі.) Попри драматичні перипетії життя цього жанру в японській літературі й мистецтві в наступні історичні періоди, його літературні герої і в новітні часи демонструють взірці сили людського духу, особливо коли йдеться про боротьбу людини проти сил зла (згадаймо «Сім самураїв» Куросави).

Отож, Ґендзі – герой нашого роману – це перш за все «homo sensibilis» – та ще й домінуюча особистість як у буденних ділах (блискучий офіцер імператорської охорони, а затим державний муж), так і в коханні – герой-любовник кращих шляхетних пані і панночок, аж до імператриці включно. Зауважимо, що при цьому в романі не йдеться про фізіологічний натуралізм. (Дослідники творчості Мурасакі Сікібу звертають увагу на рядок із її «Щоденника…»: «Негарне і жахливе наге тіло. В ньому немає ніякої чарівності».) Домінантною ідеєю і психологічним стрижнем дії в романі є «моно-но аваре» – естетичне відчуття речей. В аристократичних колах тієї епохи культивувались досить жорсткі принципи моралі. Почнемо з того, що саме знайомство чоловіка і жінки відбувалось з дотриманням певного етикету: вони вели бесіду розділені завісою, або й фусума, що відділяли внутрішні жіночі покої. Існувала висока заформалізованість комунікації, тим більше любовних відносин: обмеженість переліку тем розмови, фіксованість часу і місця зустрічі, обміну листами і віршами. «Етикетний» спосіб життя, що був одною із ознак соціальної виокремленості, сковував їх (особливо жінок) у всьому і, перш за все, у відношеннях з людьми їх вузького кола. Доводилося відповідати нормам етикету, а ті чи інші порушення ставали предметом поговору та пліток, що було найбільш небезпечно. Просто кажучи, ситуація при дворі, або і в ширшому колі аристократії, була схожа з ситуацією в сільській громаді, де всі про всіх усе знають.