Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга I

(Пояснення щодо таємної пружини сюжету «Ґендзі моногатарі». Ґендзі – син імператора і принц крові, був народжений наложницею (Кіріцубо) тоді, коли в офіційної дружини монарха вже був син – спадкоємець престолу. По смерті першої дружини вже інша наложниця (Фудзіцубо) стала імператрицею, і її син (як знали утаємничені – позашлюбна дитина від Ґендзі) став правонаступником попереднього принца, а потім і імператором.)

Отже справжніми політичними діячами тієї пори були не імператори, а регенти та інші діячі із клану Фудзівара. Серед них було багато талановитих людей. У ті часи вдалося замирити айнів на півночі, зміцнити кордон на заході, так-сяк успішно поратися з економічними справами. Але водночас у країні наростала загроза сепаратизму на сході Хонсю – великі землевласники все більше відособлювались від центру. Вже у романі про Ґендзі бачимо роди Мінамото, Тайра та ін. Наступали великі для Японії часи перемін. Епоха «миру і спокою» залишилася в минулому, а от започатковані в ті часи шедеври поезії, літератури і мистецтва, особливий японський смак до красоти залишились на тисячоліття.

Поруч із прогресом розвитку суспільних відносин і розбудови унітарної централізованої держави література стала вершиною творчого духу епохи Хейан. Прорив у літературній творчості стався завдяки розробці азбук кана (катакана і хірагана) із 50 фонетичних символів, що значно спростило процес письма. Стало можливим писати будь-який японський текст, не вживаючи китайських ієрогліфів. Водночас велику кількість складної термінології можна було записувати як ієрогліфами, так і каною. Ще довгий час хейанські придворні та інтелектуали продовжували вживати писемну китайську мову при оформленні офіційних документів, діловій переписці, написанні приватних щоденників тощо, вживаючи кана тільки при творенні поетичних творів.

( Примітка . З часом симбіоз ієрографіки і кани уможливив створення сучасного японського письма, що передає все багатство вираження в живій розмовній мові. В японському письмовому тексті в кожній синтагмі коренева основа подається, як правило, ієрогліфами, а граматичне оформлення – каною. Правда, при цьому звучання ієрогліфа має бути передано або он-ним (старокитайським), або кун-ним (корінним японським) читанням, які читач повинен знати. Але це тема іншої розмови.)

У IX–XI століттях вважалося, що грамотний чоловік має записувати виклад своїх думок китайськими ієрогліфами («отоко модзі» – чоловічі знаки), а жінка може писати і хіраганою. Отже, хірагана активно вживалась придворними дамами та іншими шляхетними жінками, які й створили більшу частину творів хейанської літератури. Адже відомо, що фонетичні системи письма дозволяють виражати будь-які нюанси розмовної мови, тоді як нефонетичне письмо може фіксувати тільки ту тематику вираження, яка відібрана для письмової передачі. Основні теми, яким здебільшого приділяли увагу жінки, – кохання, природа, свята і… як ми бачимо, красне письменство. Жіноча література епохи Хейан, в якій люди і події розглядалися прискіпливим жіночим оком, залишається цікавою для читачів і через тисячу років.

Література епохи Хейан пройшла три стадії розвитку. Спочатку спостерігаємо ренесанс поезії Вака після виданої у VIII столітті (759 р.) антології «Ман’йосю» («10 тисяч листків») – 4,5 тис. поетичних творів. Далі бачимо появу прозових творів, написаних японською мовою і переважно хіраганою. Нарешті, з’являються нові прозові жанри, і розвиваються нові стилі поезії.

У ренесансі поезії особливо пощиреними стали 31-складові танка (5-7-5-7-7). У 905 р. була видана перша державна антологія «Кокінвакасю». Найвидатнішими авторами цієї збірки були поети Оно-но Коматі, Арівара Наріхіра та упорядник антології Кі-но Цураюкі, який каною написав передмову. Перший літературний твір у прозі теж належить Кі-но Цураюкі. Це «Тоса ніккі» (935 р. – «Щоденник подорожі в Тоса» (нині преф. Коті на Сікоку)) – своєрідний поетичний щоденник вражень мандрівника.

Найбільш поширені прозові жанри епохи Хейан – ніккі (щоденники або записки) і моногатарі (оповіді, можна вжити термін «повість» або й «роман»).

Серед ніккі, окрім вищезазначених записок Кі-но Цураюкі, з’явились й інші твори цього жанру, написані жінками: «Кагеро ніккі» («Записки осінньої доби»), «Ідзумі Сікібу ніккі», написані фрейліною Ідзумі Сікібу, «Мурасакі Сікібу ніккі», написані Мурасакі Сікібу – авторкою величного роману про життя принца Ґендзі. Але найвизначнішим шедевром цього жанру стали записки фрейліни Сей-Сьонаґон «Мукура-но сосі» («Записки в узголів’і»), написані в кінці Х століття в жанрі «дзуйхіцу» («побіжний погляд»), – це збірка мініатюрних блискучих есеїв, що розкривають естетичне відчуття речей («моно-но аваре»), які потрапляють в поле зору автора, – емоції, рефлексії і роздуми, образи природи, що вразили уяву… [3] Думка, що прийшла в музеї Д’Орсе в Парижі. Мине час, і твори японських імпресіоністів з’являться водночас або навіть раніше, ніж імпресіонізм у Франції. Це школа «Укійо-е» – Утамаро, Хокусаї, Хіросіге та ін.