Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга I

«То що ж вона написала?» – запитав Ґендзі.

«Що? Та начебто нічого особливого… – відповів То-но цюдзьо, – щось на зразок:

Згадавши жінку, я поспішив до неї. Як і колись, вона зустріла мене з відкритим серцем, та коли сумно поглядала на запущений будинок і сад, обсипаний росою, то, змагаючись із комашиним дзижчанням нишком, як це буває у старовинній повісті, заплакала.

Так, відсуваючи убік квіточку гвоздики, я хотів завоювати серце матері, нагадавши, що «навіть пил не впаде на гвоздику…». [50] Слова з вірша: «Думав, що ніколи / Навіть пил / Не впаде на гвоздику – / Ложе, де ми колись / З коханою лежали» («Кокінвакасю», 167).

вимовила вона ніби мимохіть, не показуючи, що глибоко ображена. Сльози котилися по її щоках, а вона сором’язливо намагалася будь-що їх приховати, щоб анітрохи не засмучувати мене тим, що збагнула, як безсердечно я ставився до неї. Тому, трохи заспокоївшись, я знову перестав її відвідувати, і саме тоді вона кудись безслідно зникла. Якщо вона ще жива, то, напевне, поневіряється в цьому непевному світі. Якби ця жінка тоді, коли я любив її, сміливіше відстоювала мою прихильність, то не залишила б свого дому. Я не покинув би її саму надовго й забезпечив би їй пристойне становище на тривалий час. А «маленька гвоздика» мені люба й досі. Я довго думав, як її знайти, але так і не довідався, де вона. Мабуть, і ця особа належить до тих ненадійних жінок, про яких ми щойно розводилися. Нітрохи не здогадуючись, як вона покірно терпить мою безсердечність, я не переставав її дарма кохати. Тепер, коли її образ поволі стирається з пам’яті, я іноді думаю: «А що, як вона й досі не може мене забути й вечорами тужить, відчуваючи, що в усьому винна сама?» Ні, такі жінки, як вона, не придатні для спільного життя, покладатися на них неможливо. От і виходить, що про ревнивицю забути важко, але зустрічатися з нею неприємно, ба навіть відразливо. Та, друга, з багатьма талантами, що начебто вправна у грі на кото, занадто легковажна. Остання, надмірно скритна, мимоволі викликає підозру. Отож, як почнеш вибирати, то навряд чи зможеш на комусь остаточно зупинитися. Бо такий наш світ. Жінок важко порівнювати. Де знайти жінку, що поєднувала б у собі все найкраще цих трьох осіб і не мала б їхніх вад? Якщо ж ви спробуєте закохатися в богиню Кіцідзьо, [51] Богиня щастя, відома своєю красою. то розчаруєтесь, бо в ній, просякнутій святенництвом, немає нічого людського», – сказав То-но цюдзьо, й усі засміялися.

«Гадаю, і Тосікібу-но дзьо може поділитися з нами чимось цікавим. Ну, розкажи-но що-небудь!» – спонукав То-но цюдзьо.

«Чим же я, найнижчий з низьких, з вами поділюся?» – спитав Тосікібу-но дзьо, але То-но цюдзьо підганяв, і той, задумавшись: «Що ж розповісти?» – почав: «Коли я був ще студентом, мені трапилася одна зразково-розумна жінка. Як і та, про яку розповідав Сама-но камі, вона могла порадити і в службових, і в найскладніших особистих життєвих справах. Була настільки обізнана, що могла присоромити будь-якого вченого мужа й не дати нікому всупереч слова сказати. Це сталося тоді, коли я проходив навчання в домі одного вченого. Дізнавшись, що в нього багато дочок, я ненароком зблизився з однією з них, а батько, зачувши про це, приніс заздоровні чашки й урочисто звернувся до мене зі словами: «Послухайте пісню мою про дві дороги». [52] Цитата з одного вірша Бо Цзюйі, в якому вихваляється перевага одруження з бідною дівчиною. Хоча його дочка не дуже мене вабила, я, поважаючи бажання вчителя, все-таки зустрічався з нею. Вона ж, закохавшись у мене, оточила мене щирою турботою. Навіть під час нічних розмов навчала мене, як розвивати свої здібності, корисні для успішного просування на службі. Листи писала бездоганно лише ієрогліфами за суворими зразками, уникаючи літер «кана». [53] Як правило, чоловіки писали ієрогліфами, а жінки – літерами «кана», створеними внаслідок спрощення деяких ієрогліфів. Тож, природно, я не міг розлучитися з нею і навчався у неї всього, як у вчительки, навіть складання сяких-таких китайських віршів, за що я їй донині вдячний. Проте остаточно пов’язувати з нею своє життя я не збирався хоча б тому, що надто часто я, неук, перед нею осоромлювався. Тим паче вам, благородним юнакам, і зовсім не варто користуватися послугами таких заповзятих жінок. Втім, іноді бачиш, що ця особа неосвічена, безталанна, але чомусь – видно, так у попередньому народженні судилося – серце мимоволі тягнеться до неї. Чоловіки бувають вельми безвольні». Тосікібу-но дзьо замовк, але решта, раді дізнатися, що сталося згодом, узялися його підбадьорювати, вигукуючи: «Ну й дивовижна особа!» – і той, розуміючи, що від нього хочуть, гордий увагою до себе, провадив далі: