Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга I

«А тепер подивімося, що відбувається в інших сферах. Візьмімо, наприклад, столярство. Деякі ремісники охоче виготовляють різноманітні речі з дерева так, як їм заманеться, однак такі вироби – це просто забавки, створені поза всякими правилами й канонами. Дивлячись навіть на найвигадливіші з них, подумаєш: «Справді, в цьому теж щось є…» – та й годі. Вони по-своєму привабливі як зразок осучаснення чогось уже відомого. Але якщо порівняєте їх з речами, по-справжньому прекрасними, виготовленими згідно з канонами, то відразу зрозумієте, чим відрізняється рука справжнього майстра від руки простого ремісника.

Або ще один приклад. Хоча в Імператорській художній майстерні є чимало малярів, на підставі їхніх ескізів одразу нелегко визначити серед них найобдарованішого. Деякі з них, даючи волю власній уяві, щоб налякати людей, малюють дивовижні речі: недосяжну людському зору гору Хорай, [41] Острівна гора, країна безсмертних. жахливу рибу серед розбурханого моря, лютих звірів Китайської землі, небачених людьми демонів, але їм байдуже, що в житті такого не буває.

А от коли треба зобразити звичайні гірські схили, водні потоки, звичні людські оселі на тлі милого серцю краєвиду – пологих гір, вкритих звивинами густого дикого лісу, або перенести на папір те, що міститься за близькою огорожею, згідно з канонами, то відразу стає ясно, чим справжній майстер відрізняється від посереднього ремісника.

Те саме стосується каліграфії. Якщо за пензлик візьметься людина, неглибоко обізнана з цим мистецтвом, то напише розмашисто якісь довгі лінії, підкреслено незрозумілі завитки, а от знавець, що строго дотримується канонів, начебто не створить чогось, що вирізняється зовнішнім блиском, але порівняйте його напис з попереднім зразком і легко зрозумієте, котрий з них вийшов з-під пензля справжнього майстра.

Щось подібне спостерігається і в інших видах мистецтва, навіть у найпростіших. А що вже казати про людське серце? Ніколи не варто довіряти почуттям, зумисне перебільшеним і виставленим напоказ. Ось послухайте, що сталося колись зі мною. Боюся тільки, що моя розповідь здасться вам трохи легковажною…» – сказав Сама-но камі, підсуваючись ближче до Ґендзі, від чого той прокинувся.

То-но цюдзьо сидів навпроти, підперши щоку рукою, і ніби довірливо слухав буддійську проповідь про марноту людського життя, хоча, як не дивно, саме в такий час люди відкривають одне одному свої душевні таємниці.

«Так от, колись давно, маючи ще досить низький ранг, я запізнався з однією жінкою. Її зовнішність була далека від досконалості, як у тих, про кого я вам щойно розповідав, і я, схильний в юності до безпутства, зовсім не думав зупиняти на ній остаточного вибору. Хоч я й тримався її, але, шукаючи кращої, частенько розважався деінде і тим самим збуджував у ній ревнощі, що мені нітрохи не подобалося. «Невже вона не може без цього? – дратувався я. – Якби вона була трохи поблажливішою до мене…» Отож, з одного боку, мене обтяжували її необґрунтовані підозри, а з іншого – я іноді їй співчував: «Та чого вона не покине такої нікчемної, як я, людини?» – і, природно, намагався бути розсудливішим.

Вирізнялася вона тим, що з усіх сил намагалася зробити навіть те, що було їй не до снаги, аби тільки мені догодити. Прагнучи приховати свої вади, ревно дбала про мене, ні в чому мені не перечила. Спочатку я вважав, що в неї владний, непоступливий характер, але виявилося, що вона лагідна й слухняна. Щоб зберегти мою прихильність, вона пильно дбала про свою зовнішність, а щоб не кинути на мене неславу, при зустрічі з незнайомою людиною поводилася вкрай сором’язливо – словом, була надзвичайно розважливою. І тільки одного я не міг витерпіти – її ревнощів.

І ось тоді я подумав: «Вона, напевне, боїться мене втратити. А що, як я її налякаю, щоб провчити? Може, вона одумається і перестане докучати мені своїми скаргами? Покажу їй, що втомився від її підозр і готовий розійтися з нею. Якщо вона справді небайдужа до мене, то це буде для неї добрим уроком». Так вирішивши, я став удавати, що зовсім збайдужів до неї, а коли вона, як зазвичай, обурилась, то я сказав їй таке: «Якщо в жінки сварлива вдача, то навіть найміцніша обітниця не витримає і розлучення стане неминучим. Якщо ви готові припинити наші зустрічі, то й далі докоряйте мені своїми підозрами. Але якщо збираєтесь у майбутньому йти зі мною одним шляхом, то вам доведеться терпіти, а коли подолаєте свою погану звичку, то я вас ще більше покохаю. А коли я виб’юсь у люди й трохи стану на ноги, у вас не буде суперниць». Я промовляв піднесено, задоволений своїм розумним повчанням, але як тільки я замовк, вона, посміхнувшись, відповіла: «Якби треба було перетерпіти ваше багато в чому непривабливе, принизливе становище, щоб дочекатися, коли виб’єтеся в люди, то я не хвилювалася б. Але з важким тягарем на серці марно сподіватися, що врешті-решт таки настане час, коли ви позбудетеся поганої звички, я не спроможна, а тому, мабуть, нам краще розлучитися».