Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга I

Почувши це, Ґендзі, думками якого володіла та, єдина, відчув, як серце його стиснулося від зловісного передчуття: «А що, як доведеться коли-небудь почути плітки й про неї?»

Нічого особливо цікавого в жіночій розмові не було, і він перестав слухати. Встиг лише почути, як хтось із них продекламував у трохи спотвореному вигляді вірш, який він надіслав разом з квіткою «вранішне лице» [60] « Вранішнє лице » (оригінальна назва – «асаґао») – іпомея, що цвіте рожевим і блакитним кольором, розпускаючись зранку і в’янучи надвечір. дочці принца Сікібукьо. «Видно, вміють розважатися, – подумав Ґендзі, – і до віршів небайдужі. То невже я в їхній господині розчаруюся?»

Зайшов господар, повісив нові ліхтарі й, підтягнувши ґноти світильників, щоб горіли яскравіше, приніс гостеві фруктів і солодощів.

«А як же «завіси й штори»? [61] Слова з народної пісні «Мій дім» у стилі «сайбара»: «Повішено завіси й штори, / Тож прийди, благородний юначе, / Станеш зятем моїм. / Чим пригостити тебе? / Може, вушком морським, трубачем? / Чи морським їжаком?» Поганий той господар, який про це не потурбувався», – дорікнув йому Ґендзі.

«Ніяк не можу придумати, чим пригостити», – зніяковів Кії-но камі.

Ґендзі примостився поблизу галереї, щоб тимчасово подрімати, і його супутники замовкли. Неподалік розташувалися на ніч привабливі сини господаря. Декого з них він неодноразово бачив у палаці. Разом були й сини Ійо-но суке. Серед них усіх виділявся благородним виглядом один, років дванадцяти-тринадцяти.

«Чиї тут діти?» – поцікавився Ґендзі, й Кії-но камі взявся пояснювати:

«Ось цей – наймолодший син Емон-но камі. Батько, який дуже любив його, помер, коли хлопчик був ще малим, залишивши його під опікою старшої сестри. Він здібний до наук і слухняний, тож я думаю віддати його на службу до палацу, але навряд чи легко зможу цього досягти.

«Як жаль! Виходить, його сестра тепер доводиться вам мачухою?»

«Так, це правда».

«Не дуже-то підходяща мати вам дісталася. Навіть Його Величність знає про неї, бо недавно сказав: «Її батько натякав, що хотів би віддати її на службу до палацу. То що з нею сталося?» Справді, людська доля непередбачувана!» – сказав Ґендзі тоном досвідченої людини.

«О так, її шлюб з моїм батьком був несподіваним. А втім, як ви зауважили, світ мінливий. А доля жінки, як це не сумно, особливо хитка…» – відповів Кії-но камі.

«Ваш батько дорожить новою дружиною? І, мабуть, вважає своєю повелителькою?»

«А як же інакше? Він обожнює її, але ми, передусім я, не схвалюємо такої його легковажності».

«У всякому разі, молодим гультяям він навряд чи поступиться. Попри свій поважний вік, він упевнена в собі людина».

За такою розмовою про те про се Ґендзі нарешті запитав: «А де ж вона зараз?»

«Жінки мали спуститися в нижчі приміщення для прислуги, але, здається, не всі послухалися», – відповів господар. Нарешті захмелілі гості поснули на галереї, і навколо стало тихо.

Тільки Ґендзі не міг спокійно заснути від самої думки про те, що, на жаль, доведеться спати самому. Та ось його увагу привернув шурхіт за північною перегородкою, і він подумав: «О, напевно, вона там ховається». Ґендзі піднявся і, затамувавши подих, прислухався. Він почув хрипкий, але водночас приємний голос хлопця, про якого була розмова з Кії-но камі.

«Гей, де ви?» – питав хлопець.

«Я лежу тут. А гостя вже поклали спати? Я боялася, що він буде надто близько, та, видно, я дарма турбувалася», – відповіла жінка.

Її глухуватий сонний голос дуже скидався на голос хлопця, і Ґендзі здогадався, що це його сестра.

«Гостя помістили в передніх покоях. Нарешті я побачив своїми очима того, про якого чув від людей. Він і справді прекрасний», – прошепотів хлопець.

«Якби зараз був день, я також спробувала б на нього подивитися», – сонно бурмотіла жінка. Голос її звучав приглушено – очевидно, вона прикрила обличчя ковдрою.

«От неприємність! – невдоволено подумав Ґендзі. – Могла б ще щось про мене запитати».

«Я ляжу неподалік. О, як темно!» – сказав хлопець, мабуть поправляючи ґніт світильника. Жінка, напевне, лежала у найдальшому кутку за перегородкою.

«А де ж пані Цюдзьо? – запитала жінка. – У будинку наче нема ні душі, аж страшно».

Було чути, як відгукнулася одна із служниць, що розмістилися неподалік від галереї:

«Спустилась униз купатися. Сказала, що негайно повернеться».

Аж ось, здається, всі поснули. Спробувавши відсунути засув, Ґендзі помітив, що з того боку перегородка не замкнена. Навпроти входу стояла ширма, у тьмяному сяйві світильника видніли розставлені сяк-так начебто китайські скрині. Обходячи їх, Ґендзі помітив, що в кімнаті лежить одна людина невеликого зросту, й попрямував до неї. Жінка була невдоволена, що її потривожили, але поки Ґендзі не відкинув з неї верхнього одягу, вона думала, що прийшла Цюдзьо, яку щойно кликала.