Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга II

«Тепер мені буде ще важче з нею листуватися…» – подумав юнак і засмутився. Його запросили на вечерю, але він навіть не торкнувся її і ліг, вдаючи, що спить, хоча його серце неспокійно калатало, а коли все навколо стихло, спробував відсунути перегородку, зазвичай відчинену, а сьогодні замкнену, з-за якої не долинав жодний звук. Охоплений безнадією, він сів, притулившись до перегородки спиною. По той бік дівчина, мабуть, також не спала. Шелест бамбукового листя на вітрі й неясний крик диких гусей, що долинав здалеку, напевне, розтривожили її юне серце, і вона промовила ніби сама до себе: «Невже дикі гуси у небі, туманом укритому, схожі на мене?..» [21] Цитата з вірша невідомого автора: «Невже дикі гуси / У небі, туманом укритому, / Схожі на мене? / Небо ніяк не ясніє, / А смутку немає кінця». З цим віршем пов’язане ім’я дівчини – Кумої-но карі, тобто «Дикі гуси у небі, туманом укритому». Її зовсім ще дитячий голосок був незвичайно ніжний. Охоплений розпачем, юнак скрикнув: «Відімкніть! Чи немає там Кодзідзю?» Але за перегородкою ніхто не озвався. Кодзідзю – так звали дочку годувальниці дівчинки. Здогадавшись, що він почув слова, які мимоволі зірвалися з її губ, дівчина засоромилась і ніяково занурилася під укривало. Вона поводилася зовсім по-дитячому, але не могла приховати, що знає про його любов… Поруч лежали годувальниці, тому молодята не сміли навіть поворухнутися і не сказали одне одному ні слова.

прошепотів Юґірі.

Повернувшись у спочивальню пані Оомія, він усю ніч лежав з розплющеними очима, намагаючись не зітхати голосно й не ворушитися, щоб її не розбудити. Рано вранці, охоплений нестерпним соромом, він перейшов у свої покої і написав Кумої-но карі листа. Однак не зумів зустрітися не тільки з нею, але навіть з Кодзідзю, а тому впав у глибокий відчай. Дівчина соромилася лише того, що через їхню дружбу зчинився такий переполох, але не думала ні про власне майбутнє, ні про людські пересуди, а, як завжди, мила і чарівна, прислухалася до перешіптувань прислуги, але зовсім не відчувала неприязні до хлопця. Вона не розуміла, навіщо треба було піднімати такий галас. Та оскільки служниці постійно дорікали їй за легковажність, то вона не насмілилася писати до нього. Якби він був дорослішим, то придумав би, як з нею спілкуватися, але ж він був молодший за неї і тільки сумовито зітхав.

Відтоді міністр Двору, незадоволений ставленням матері до закоханості онуків, перестав її відвідувати. Своїй першій дружині, господині Північних покоїв, жодних подробиць цієї історії він не розповів, а із заклопотаним виразом обличчя тільки сказав: «Наша ньоґо Кокіден, здається, так пригнічена пишністю, з якою ньоґо Умецубо ввійшла в палац як Імператриця-дружина, що мені просто боляче на неї дивитися, а тому я маю намір забрати її додому для відпочинку. Бо Імператор майже не відпускає її від себе настільки, що вона та й її служниці аж заморилися», – і негайно перевіз дочку до себе. Імператор довго вагався – відпустити її чи ні, і здався лише після настирливого наполягання міністра.

«Можливо, вам тут буде нудно, тому перевезу сюди вашу молодшу сестру, з якою ви удвох зможете цікаво, розважаючись, проводити час. Вона тепер під надійною опікою пані Оомія, тож про неї можна було б і не турбуватися, якби не син Великого міністра, надто зухвалий для свого віку, з яким вона здружилася, живучи в одному домі. А її теперішній вік, звісно, викликає побоювання…» – пояснив міністр ньоґо і відразу перевіз до себе молодшу дочку.

«Після смерті єдиної доньки, – скаржилася засмучена пані Оомія, – я жила, знемагаючи від самотності, аж поки, на щастя, ви не передали під мою опіку цю дівчину. Я сподівалася, що турботи про її виховання скрасять решту мого життя і стануть відрадою у нелегкій старості. Та от, на жаль, несподівано ви розлучили нас».

«Я вже щиро пояснював вам, що саме мене не задовольняє, – шанобливо відповів міністр. – То хіба мова йде про якесь глибоке відчуження? Річ у тому, що останнім часом у моєї старшої дочки не дуже добре складається служба при Імператорові, а тому я вирішив перевезти її до себе, щоб удвох із сестрою їй було веселіше, коли вони зможуть втішатися музичними заняттями, – і додав: – А про те, що ви її виростили й дали бездоганне виховання, я ніколи не забуду».

Оскільки міністр не мав звички відмовлятися від свого первісного наміру, то пані Оомія хоч-не-хоч мусила змиритися. «Чи є на світі щось безжалісніше від людського серця? – крізь сльози сказала вона. – Звичайно, шкода, що мої нерозумні внуки приховували від мене свою таємницю. Зрештою, по-іншому й не могло бути. Адже вони ще діти… Хоча пан міністр давно вже проник у суть речей, але те, що він гнівається на мене і розлучає з улюбленою онукою… Та я не впевнена, що там їй житиметься краще, ніж тут».