Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга II

«Не можу не погодитися з усім, що ви сказали, але я не підозрювала, що вони задумали, – пояснювала вона. – Отож передусім мене треба було б пожаліти. Натомість ви звинувачуєте мене у співучасті! Відтоді, як ви передали дочку під мою опіку, я щиро турбувалася про неї і, виправляючи все, що ви не догледіли, постаралася непомітно дати їй найкраще виховання. Як ви могли подумати, що, засліплена любов’ю до внуків, я сприяла їхньому зближенню? Та мені нічого такого й на думку не спадало. Але хто вам про це сказав? Чи варто вам з такою легкістю вірити безпідставним наклепам злих людей і даремно ганьбити ім’я власної дочки?»

«Чому безпідставним, якщо навіть служниці нишком насміхаються з нас? Тож чи можу я не засмучуватись і не тривожитися?» – сказав міністр і пішов.

Служниці, добре з усім обізнані, пожаліли дітей. А ті, чию розмову він підслухав минулої ночі, перелякавшись, розкаялися: «І навіщо ми ненароком вибазікали їхню таємницю?»

Дівчина, ні про що не здогадуючись, сиділа в своїх покоях, коли до неї несподівано заглянув міністр. Її надзвичайно чарівний вигляд мимоволі зворушив його. «Я знав, що вона зовсім ще юна, але не здогадувався, що вона по-дитячому настільки нерозсудлива, коли наївно обдумував, як улаштувати її в дорослому житті», – нарікав він, даючи зрозуміти, що до неї треба було ставитися строгіше. На ці слова годувальниця зі служницею не знайшли відповіді.

«Про такі випадки, коли навіть безмежно улюблена дочка Імператора поводиться настільки необачно, можна прочитати і в старовинних повістях. Там якась служниця, дізнавшись про почуття двох молодят, завжди знаходить спосіб, щоб допомогти їм таємно зустрічатися. А от у цьому випадку діти багато років жили і виховувалися разом… Але ж вони такі молоді. То хіба ми могли втручатися в їхнє життя суворіше, ніж пані Оомія, і віддаляти їх одне від одного? Ми просто дивилися на їхню поведінку крізь пальці…Тим паче що з кінця минулого року вони живуть і виховуються окремо… У такому віці юнаки бувають вітряні, але наш панич завжди поводився пристойно. Нам не могло й приснитися, що він зробить щось негідне…» – виправдовувалися служниці, кожна на свій лад.

«Ну, гаразд. Тільки наразі про це нікому ні слова. Хоча такі справи важко приховати, але все заперечуйте – мовляв, усі ці чутки неправдиві. А дочку я тим часом заберу до себе. Однак мене надзвичайно засмучує поведінка пані Оомія. Ну, звичайно, ви цього не хотіли…» – сказав він служницям, і вони, пригнічені докорами, пораділи, що уникнули відповідальності.

«О, звичайно… От тільки б Адзеці-но дайнаґон [19] Тобто вітчим дівчинки Кумої-но карі. про це не дізнався!.. Хоч би якими чеснотами вирізнявся панич, але хіба можна видавати дочку заміж за простого підданого?»

Сама ж дівчина була настільки юна, що не розуміла численних батькових повчань. А він, невдоволений поведінкою матері, крізь сльози потай скаржився жінкам, вартим довіри: «І як мені завадити тому, щоб дочка не змарнувала собі життя в майбутньому?»

Хоча сама пані Оомія любила обох онуків, але, видно, більше переживала за юнака, ніж за дівчинку, бо схвалила його закоханість і, не розуміючи, чому міністр так обурювався, подумала: «Навіщо виступати проти дружби дітей? Від самого початку він не звертав на дочку жодної уваги і досі не думав про її виховання, а перейнявся принцом Весняних покоїв [20] Тобто принцом-спадкоємцем. лише тоді, коли я довела дочку до пуття. Якщо ж усупереч його прагненню дівчинці судилося стати дружиною простого підданого, то кращого нареченого, ніж наш панич, їй не знайти. Хіба є на світі людина, яка могла б зрівнятися з ним і вродою, і доброю душею? Я вважаю, що такий хлопець годився б до пари дівчині навіть вищого роду…» Мабуть, через велику любов до онука пані Оомія образилася на сина. Уявіть собі, як міністр розгнівався б, якби заглянув їй у душу!

А тим часом, не знаючи нічого про цей переполох, навідався у садибу пані Оомія сам панич. Минулого вечора тут було багатолюдно, і він мусив піти, так і не висловивши юній дівчинці все, що накопичилося у нього на душі, але нездоланна туга так його охопила, що наступного ж дня він прийшов знову.

Стара пані, яка завжди зустрічала внука з нестримною радістю, цього разу за розмовою про всяку всячину суворим тоном принагідно сказала: «Мені дуже прикро, що міністр Двору через вас розгнівався на мене… Своєю вельми негарною поведінкою ви, на жаль, завдаєте всім зайвого клопоту. Я не хотіла про це згадувати, але вирішила, що вам слід знати правду…» Оскільки хлопець сам про це безперестанку думав, то відразу здогадався, про що йшлося, і, зашарівшись, відповів: «Про що ви кажете? Відтоді, як я віддався вивченню наук і живу, немов відлюдник, я майже ні з ким не спілкуюся. Тож мені здається, що пан міністр не має жодних підстав гніватися». Помітивши, що йому дуже незручно, пані Оомія співчутливо сказала: «Ну, гаразд, тільки надалі поводьтеся обачніше…» – і відразу перевела розмову на інше.