Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга II

З наближенням шкільного іспиту, Ґендзі вирішив влаштувати синові перевірку знань. Заради цього, як завжди, запросили лише обраних осіб: Удайсьо, Садайбена, Сікібу-но тайфу, Сацюбена і, звичайно, особистого вчителя Дайнайкі. Хлопцеві веліли прочитати найважчі місця з тих розділів «Історичних записок», які найчастіше використовуються на іспитах, і він не тільки прочитав усе без зупинки, але й якнайповніше розтлумачив прочитане. Успіх Юґірі так приголомшив присутніх, що вони аж просльозилися. Особливо схвильованим був Удайсьо. «О, як шкода, що немає з нами Великого міністра, його дідуся! – вигукнув він, обливаючись сльозами. Та й сам Ґендзі відчув, що ледь стримує почуття. «Я нерідко з жалем помічав, що коли діти дорослішають, їхні батьки, навпаки, стають менш розумними. Хоч сам я ще не дуже старий, але вже бачу, що такої долі нікому не минути», – сказав він, витираючи сльози, а Дайнайкі, дивлячись на нього, подумав з гордістю: «Яка ж це велика честь служити йому!»

Того дня, коли хлопець мав складати іспит, перед воротами Високої школи зібралася безліч карет високих вельмож. Здавалося, що сьогодні сюди приїхали майже всі придворні. Зайшовши до класу в супроводі слуги, Юґірі, оточений загальною повагою, ошатно вдягнений, своєю благородною зовнішністю різко, навіть надмірно, відрізнявся від решти учнів. Було тільки прикро, що довелося йому, як наймолодшому учневі, сидіти на одному з останніх місць серед дивакуватих учених мужів. Як і минулого разу, вони раз по раз голосно закликали учнів до порядку, але хлопець, коли надійшов його час, ні на що не зважаючи, прочитав і пояснив усе, що від нього вимагали.

У ті роки зацікавлення наукою досягло небаченого розмаху, зовсім як колись у стародавні часи. Люди всіх станів, один поперед одного, ставали на шлях навчання, і придворні змагалися між собою освіченістю і знаннями. Всі іспити, починаючи з іспиту на звання бакалавра словесності, Юґірі склав успішно, після чого знову занурився в навчання, надихаючи своїми успіхами себе і свого наставника. У будинку на Другій лінії часто влаштовувалися поетичні зібрання за участю вчених мужів та обдарованих поетів. Тоді в світі справді було чимало людей, наділених різноманітними здібностями й талантами.

А тим часом настала пора призначати Імператрицю-дружину. Ґендзі, як Великий міністр, планував на це місце колишню жрицю Ісе, посилаючись на те, що цю роль їй заповідала покійна імператриця Фудзіцубо, але багато хто з придворних був проти того, щоб імператрицею знову стала жінка з роду Мінамото. Мовляв, право першості треба віддати ньоґо Кокіден. Принц Хьобукьо, батько Мурасакі, став Сікібукьо, главою Церемоніального відомства. При новому імператорі він користувався ще більшим, ніж колись, впливом у світі. Його дочка, згідно з його давнім прагненням, була віддана у високі покої й отримала звання ньоґо – таке ж, як колишня жриця. «За становищем вона також з імператорської родини, але, як племінниця з материного боку, ближча до Імператора, тож може стати заміною покійній…» – переконували прихильники дочки Сікібукьо, але врешті-решт Імператрицею-дружиною було визнано ньоґо Умецубо [11] Тобто Акіконому («Та, що любить осінь»). , колишню жрицю. Багато хто з придворних дивувався щасливому повороту її долі у порівнянні з долею покійної матірі, пані Рокудзьо.

Того року Ґендзі, призначений Великим міністром, передав державні справи міністрові Двору, яким став Удайсьо. Новий міністр Двору був гарний собою, заповзятливий, з гострим розумом, що поєднувався з широкими знаннями. Він досяг чималих успіхів у науках, і хоча програвав колись Ґендзі у «відгадуванні рим», не мав собі рівних у вирішенні державних справ. Від різних дружин він мав понад десять синів, які, виростаючи, один за одним вибивалися у люди, примножуючи славу його сім’ї, яка ні в чому не поступалася роду Мінамото. Дочок у нього було лише двоє – ньоґо з покоїв Кокіден і ще одна [12] Тобто Кумої-но карі. , яку народила особа з імператорського роду, але сталося так, що мати її стала першою дружиною якогось Адзеці-но дайнаґона, від якого теж мала чимало дітей. Вважаючи недоречним залишати дочку в численній сім’ї вітчима, міністр Двору забрав її до себе і віддав під опіку своїй матері, пані Оомія. Він приділяв їй менше уваги, ніж старшій дочці, хоча вона була вельми приваблива й обличчям, і вдачею.

Спочатку вона виховувалася разом з Юґірі в садибі пані Оомія, але, як тільки дітям сповнилося по десять років, їх розлучили. «Я розумію, що ви здружилися, але відтепер тобі не можна відкриватися хлопцям», – повчав міністр дочку. Хоча віднедавна Юґірі жив окремо, але не забував подруги дитячих літ і не пропускав нагоди – чи то навесні, коли розцвітали квіти, чи восени, як дерева вкривалися багрянцем, або й підчас її гри з ляльками, – щоб показати їй свою прихильність. Дівчина відповідала такою ж гарячою відданістю і навіть тепер його не соромилася. «І навіщо було раптом розлучати дітей, які впродовж років здружилися? Це ж так жорстоко!» – бідкалася годувальниця разом зі служницею. Як виявилося, хоча дівчина й була дуже юна, а хлопець ще не досяг зрілості, їхні стосунки були начебто геть не дитячими. Життя в розлуці, далеко одне від одного, вельми обох засмучувало. Діти обмінювалися невмілими листами про своє майбутнє, які через дитячу неуважність, природно, губилися, тож дехто міг про дещо здогадатися, але не вважав за потрібне з ким-небудь цим ділитися. От всі й удавали, що ніхто нічого не бачив і не знав.