Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга II

Церемонія посвяти в учні [5] Під час такої посвяти, за китайською традицією, учневі надавали нове ім’я, своєрідний псевдонім, а первинне ім’я використовувалося винятково в родинному спілкуванні. відбувалася в Східному флігелі Східної Садиби, підготовленому для цієї мети. Високі вельможі й середня знать, знемагаючи від цікавості до такої рідкісної події, з’їжджалися сюди, намагаючись випередити один одного. Вчені мужі зовсім розгубилися. «Нехай вас ніщо не бентежить, – сказав їм Ґендзі. – Робіть усе суворо за правилами, заведеними в таких випадках, без жодного винятку».

Вчені мужі, зберігаючи спокій, поводилися незалежно, говорили звучними, урочистими голосами, не соромились парадного мішкуватого одягу, видно, позиченого для цього випадку. Незвично було спостерігати, як вони займали місця, строго дотримуючись встановленого порядку. Багато хто з молодих придворних не могли втримати сміху. А коли з огляду на це Ґендзі вибрав кількох статечних придворних, серед них Удайсьо і Мімбукьо, яких не легко було розсмішити, й віддав у їхні руки посуд з вином, то вчені мужі відразу почали ремствувати: «Чого ці панове такі нечемні? Як це вони служать у палаці, якщо навіть нічого не знають про нас, великих учених? Невже вони такі недолугі?» Придворні хапалися за живіт від сміху, а вчені мужі все бурчали: «Тихіше, не галасуйте!.. Яка нечемність!.. Негайно залиште свої місця!..» Видовище було вкрай смішним. Придворні, вперше присутні на такій церемонії, зацікавлено спостерігали за такою картиною, а ті, хто свого часу закінчив школу, гордовито посміхаючись, з безмежною повагою оцінили намір Ґендзі дати синові глибоку освіту. Вчені мужі, звинувачуючи присутніх у неввічливості, не дозволяли їм вимовити жодного слова. Коли з настанням темряви запалили світильники, то в їхньому яскравому світлі розгнівані обличчя крикливих вчених мужів здавалися ще дивнішими й грубішими, зовсім як в акторів саруґаку [6] Саруґаку – комічна народна вистава в стародавній Японії. . Словом, зібрання й справді було незвичайним.

«На цій церемонії такій гарячій і норовливій людині, як я, могло б бути непереливки», – сказав міністр, заховавшись поза завісами. Почувши, що деякі учні збиралися виходити, бо не всім вистачило місця, Ґендзі запросив їх у рибальський павільйон [7] Частина традиційного будинку над струмком, призначена для відпочинку. , щоб наділити щедрими дарами.

Оскільки тоді ночі були короткі, то читання складених віршів почалося аж удосвіта. В ролі читця виступав Сацюбен [8] Сацюбен – ревізор Лівої ревізійної канцелярії. . Коли він, гарний собою, звучним голосом урочисто вимовляв рядок за рядком, присутні не могли відірвати очей від цього відомого при дворі вченого мужа. У кожному вірші, по-своєму цікавому, оспівувалося за стародавніми зразками високе прагнення юнака зі знатної родини, який міг з легкістю насолоджуватися всіма благами світу, проте вирішив наполегливо учитися так само, як ті, хто дружив зі світлячками за вікном та звик до блискучого снігу на гілках [9] Йдеться про Чень Іня і Сунь Кана, китайських учених династії Цзінь (265–420). Перший учився при світлі світлячків, яких тримав у шовковому мішечку, другий – при мерехтінні блискучого снігу. . На той час багато хто так високо оцінював ці вірші, що вважав їх гідними уваги й Морокосі [10] Стародавня японська назва Китаю. . Зрозуміло, найкращим виявився вірш Ґендзі. Сповнений щирих батьківських почуттів, він зворушував серця і розчулював до сліз тих людей, які його чули. Але на цьому я замовкаю, бо не годиться жінці розповідати про те, чого вона не може розуміти.

Відразу після церемонії посвяти в учні відбувся формальний вступ у школу. Потім Ґендзі виділив синові покої в садибі на Другій лінії і віддав його для ґрунтовного навчання досвідченим учителям. Відтоді хлопець майже не бував у садибі пані Оомія. Врахувавши, що вона пестила онука з ранку до ночі, досі ставилася до нього як до малюка, а це не сприяло навчанню, Ґендзі помістив його в найтихішій частині свого будинку й дозволив відвідувати стару бабусю лише три рази на місяць. Опинившись фактично під замком, ображений хлопець думав: «Яка несправедливість! Іншим не треба так, як мені, мучитися, щоб досягти високого чину й посісти гідне місце у світі». Та оскільки Юґірі зроду був серйозним, несхильним до легковажності, то вперто навчався, вирішивши: «Якомога швидше прочитаю всю належну літературу, закінчу школу, а потім, вступивши на службу, виб’юся в люди». Упродовж четвертого і п’ятого місяців він прочитав «Історичні записки» Сима Цяня.